Зима наближається

Чесно кажучи, Обама був чудовим представником своїх виборців. Навіть найбільші прибічники «Програми свободи» Буша розуміли, що їхні інтереси сильно страждають від непередбачених витрат і занадто тривалих війн в Афганістані та Іраку, а також безкінечних операцій із розбудови країни й систем безпеки. Америка втрачала людський і фінансовий капітал, але важливішим було те, що вона втрачала свій політичний вплив.

Поглиблення конфлікту в Іраку відволікало єдину світову супердержаву від її більш масштабних цілей, а також послаблювало Сполучені Штати в політичному й військовому плані. Керівництву Конгресу США загрожувала та сама помилка: нездатність побачити в Іраку лише одну складову пазла, а тому треба вже було повернутися до засад стратегічного планування.

Тридцять років гри в шахи прищепили мені розуміння того, що ніколи не слід утрачати з виду загальну картину. Якщо приділяти забагато уваги одній ділянці дошки, можна швидко дійти краху всієї позиції. Америка та її союзники були так зосереджені на Іраку, що здавали одну територію за іншою по всій мапі світу. Північна Корея отримала атомну бомбу, у Латинській Америці почалася гонка озброєнь, а нафтові диктатури Росії, Венесуели та Ірану насолоджувалися надзвичайним злетом цін на нафту. До 2006 року навіть примарні цілі президента Буша щодо амбітної війни з терором були витіснені кризою в Багдаді.

Час уже було визнати провал американської зовнішньої політики після 11 вересня. Попереджувальні удари й повалення диктаторських режимів могли бути добрим або не дуже добрим планом, але принаймні то був план. Якщо ви атакуєте Ірак, то маєте бути готові вдарити також по Ірану й Сирії. Непослідовність є стратегічною помилкою, яку майже завжди неможливо виправити. А Сполучені Штати лише спостерігали за громадянською війною, водночас безпорадно йдучи на поступки в іншому місці. Ця лиховісна ситуація була наслідком єдиної речі, гіршої за провальну стратегію, — нездатності публічно визнати або прийняти для себе, що стратегія провальна.

Не минуло й чотири роки після військової операції в Іраку в березні 2003-го, як Північна Корея провела випробування ядерної зброї. Іран відкрито вихвалявся своєю програмою збагачення урану, одночасно підживлюючи грошима терористичні рухи Хесбола та ХАМАС. В Афганістані підіймав голову відроджений Талібан. Майже непомітно раєм для Аль-Каїди стала Сомалі. Найгірше, що Америка зазнала невдачі у своїй головній місії, яка була покликана не допустити всіх цих подій: підвищенні безпеки своїх громадян.

Як це часто буває, початок такої широкомасштабної катастрофи було покладено одним справжнім успіхом Заходу. Атаки на Талібан і Аль-Каїду в Афганістані так успішно досягли своєї первинної мети вдарити по спонсорах цих організацій, що Сполучені Штати та їхні союзники не змогли зрозуміти, чому так сталося. А річ у тому, що від атаки на Афганістан виграли майже всі гравці на світовій арені. Удар по Талібану втішив Іран. Росії й Китаю ніколи не подобався релігійний екстремізм поблизу їхніх кордонів. Індія була просто щаслива побачити, що США розпочали прямий наступ на мусульманських терористів.