За браком доказів
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-046-1
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «За браком доказів». Краткое содержание книги:
Не має сумнівів і адвокат Мікаель Бренне, призначений захисником підозрюваного. Хоча справа і трагічна, вона не має юридичних проблем, є лише кілька дрібниць, які потрібно вирішити до того, як суд закінчиться, вважає Мікаель. Але що більше він запитує, то менше відповідей отримує. І коли відповіді нарешті починають надходити, те, що видавалося простою справою, перетворюється на суцільний жах.
— Куди пішли?
— Отам увійшли, — хлопець показав рукою навскоси майдану на двері вежі Русенкрантцторне. — Мабуть, шукали, де відсмоктати.
Товариш хлопця знову зареготав. Навіть дівчина розтягнула губи в усмішці.
Я відчув, як пришвидшився пульс. Не важко уявити ту сцену: Маґнус обіймає однією рукою доглядача, щоб не втік, у другій стискає ніж, непомітний для стороннього ока, але готовий до удару.
— Дякую! — кинув я через плече й рушив через майдан до вежі.
— Тобі теж захотілося, щоб засадили в сраку? — крикнув один мені навздогін.
Я не звернув на нього уваги. Перед дверима спинився, вийняв з кишені мобільний і зателефонував Маркюссенові. У нього було зайнято.
То й добре, не доведеться вислуховувати його заперечень.
Я набрав інший номер. Карла відповіла відразу, щось заговорила, але я її урвав, пояснив, де стою.
— Я заходжу, — сказав я. — Подзвони Маркюссену, повідом, що відбувається, і попередь, щоб не брали вежу штурмом зі зброєю. Добре?
Я поклав слухавку й зайшов у двері.
Дивне запаморочення охопило Карлу. Вона стояла посеред рибного базару. Повз неї шугали окремо вихоплені слова англійською, іспанською, німецькою, японською і китайською мовами — хаос уривчастих речень. Вона — сама в юрбі, наодинці зі своїм страхом, який наростав, не даючи дихати.
Вона підвела голову, задивилася на вузьку бухту Воґен — рукав фьорду, де вздовж пірсів одна попри одну гойдалися яхти. Однак перед очима стояла інша картина — фото відсіченої голови Гокона Саннторва. Застиглі очі, вивалений з рота язик.
Та вже за мить мертве обличчя Гокона змінилося обличчям Конрада.
Карла кинулася бігти.
Розділ 67
Я обережно зачинив за собою двері, вимкнув звук у телефоні. Ще бракувало б, щоб Маґнуса налякав несподіваний дзвінок, який відлунням прокотиться поміж мурами. Він розгублений, розбалансований, а я чудово знав, як мало треба, щоб він зірвався.
Я старався рухатись дуже тихо, сподівався, що почую його швидше, ніж він мене. Перед сходами в льох зупинився, дуже не хотілося спускатися у пітьму.
З голови не йшов мій останній візит до нього в Саннвікені. Очі Маґнуса Саннторва, наче він не міг відвести погляду від відчиненої брами пекла. Його хватка, коли він, мов залізними лещатами, боляче стиснув мої зап’ястя; його крики, коли він благав мене про допомогу. «Я обіцяю, — сказав я тоді. — Покладися на мене. Я не дам їм тебе скривдити».
Мені судомою перехопило горло, коли почав спускатися у темінь льоху, намагаючись ступати безгучно, а потім я усвідомив безсенсовність своєї поведінки. Я нізащо не зумію підкрастися непомітно й знезброїти його, це понад мої сили. Єдина надія в мене була, що зможу розговорити Маґнуса, переконати кинути ніж і відпустити заручника. У такому випадку зовсім зайвим був би ефект несподіванки, навпаки, головне — не налякати його.
Тепер завдання видалося легшим. Спускаючись, я вигукував ім’я Маґнуса, назвав себе, старався, щоб мій голос звучав впевнено й заспокійливо. Мої вигуки відлунювали від камінних стін, звук плив коридорами, мов летюча примара, залітав у тісні келії, але в келіях було порожньо, там лише відлуння ховалося.
Я рушив сходами на верхні поверхи, не перестаючи кликати Маґнуса, минаючи одна за одною порожні, занедбані кімнати. Вузькі сходи в тісному просторі кидали мене в напади клаустрофобії. Щоразу, заглядаючи в наступні двері, я затамовував подих, доки впевнювався, що там нікого немає. Скільки ж рівнів має ця вежа? Колись я тут бував, але дуже давно, ще, певно, у старшій школі. І тоді мене більше цікавили дівчата, аніж архітектура.
На верхньому поверсі теж було порожньо. Я піднявся останнім прольотом сходів до дверей з табличкою «Вхід заборонено», секунду повагався і штовхнув двері.
— Агов! — крикнув я. — Маґнусе, це — я, Мікаель Бренне! Я виходжу, нам треба поговорити, Маґнусе!
З тими словами я вийшов на дах.
Я відразу побачив їхні голови понад низьким схилом даху. Вони стояли за кутом, упритул один до одного. Доглядач — спиною до мене, одягнений у лікарняну білу форму — штани й сорочка на короткий рукав.
— Відпусти його, Маґнусе! — крикнув я і швидко рушив до них. — Не бійся, я все владнаю…
Маґнус дивився на мене поверх плеча доглядача. Щось у його погляді мене стривожило. Не зляканий, не лютий і не очманілий, а… сонний. Може, стрес був надто сильний.
— Я обіцяю подбати про тебе, Маґнусе, — промовив я, підходячи ближче. — Лише відпусти…
Доглядач обернувся і двічі вдарив мене в живіт.