Там, у темній річці

По поверхні ріки вдарили краплі, й обидві жінки подивились угору. Над ними збиралися хмари.

— Може, нам краще повернутися?

Вони завагалися, але коли по воді забарабанили краплі, повернули човен до берега.

Веслувати проти течії було важко. Дощ уже не падав пробними порціями, а лив потоком, і Рита відчувала, як намокли її плечі. Краплі стікали з волосся і заливали очі. Мокрі руки боліли, і вона сконцентрувалася на тому, щоб устигати за Геленою, яка гребла б швидше, якби мала міцнішу напарницю.

Нарешті Гелена вигуком сповістила, що вони прибули на місце. Підтягнули човна ближче до пристані, і в Рити нарешті вивільнилася рука, щоб змахнути воду з обличчя. Тепер, коли знову добре бачила, вона помітила якийсь порух у кущах на протилежному березі.

— За нами стежать, — стиха попередила Гелену. — Не дивіться зараз, але в чагарнику хтось ховається. Слухайте, от що ми зробимо…

У човнярні Гелена витягла дитину з човна, і вони удвох, пригнувшись, поспіхом побігли до «Колодію». Рита повернулась у човен і завеслувала поперек ріки. Вона втомилася, тож веслувала нешвидко. Але якби хтось захотів утекти, йому треба було б вискочити зі свого сховища.

На іншому боці немає пристані, човен міг загальмувати лише в очереті. Рита продерлася крізь зарості й вибралася на берег. Вона не зважала на забруднений поділ і на те, що вимокла по коліна, а одразу попрямувала до чагарнику. Поки наближалася, кущі ворушилися — той, хто там ховався, намагався глибше забитися у своє укриття. Крізь лабіринт гілок вона побачила мокру фігуру, що припала до землі спиною до неї.

— Виходьте, — наказала Рита.

Фігура не поворухнулася, але зігнута спина здригнулася, ніби від плачу.

— Лілі, виходьте. Це я, Рита.

Лілі почала повзти назад, її волосся й одяг чіплялися за гілочки та колючки. Коли вона трохи просунулась уперед, втративши частину волосся, Рита змогла їй допомогти, відчіпляючи гілки одну за одною від одягу жінки.

— Люба моя, ох, та що ж це з вами… — приказувала лікарка, пригладжуючи волосся Лілі. Руки в тієї були посмуговані подряпинами. Обличчям вона потрапила до ожинового куща; навколо червоного відбитку набігли криваві намистинки, від яких обличчям розтіклися багрові сліди.

Рита витягла чистий носовичок й обережно притиснула його до обличчя Лілі. Погляд жінки знервовано перебігав від обличчя лікарки до річки та протилежного берега, де, забувши про дощ, на палубі стояли Донт, Вон і Гелена й дивилися на них. Дівчинка теж була там, вдивлялася у воду своїми бездонними очима, а батько підтримував її ззаду за сукню.

— Ходімо зі мною, — заспокійливо сказала Рита. — Я промию вам цю подряпину.

Лілі вклякла від жаху.

— Не можу!

— Вони не будуть на вас сердитися, — промовила Рита лагідним голосом. — Ми думали, що тут є хтось, хто хоче скривдити дівчинку.

— Я її не скривджу! Ніколи не хотіла її скривдити! Ніколи!