Мертві душі

роморочився в себе на квартирі без спочинку коло миші, яку посадив у маленьку дерев'яну кліточку, і домігся нарешті того, що миша ставала на задні лапки, лягала та вставала з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей до п'яти карбованців, він торбинку зашив і почав складати в другу. З начальством він повівся ще розумніше. Сидіти на лавці ніхто не вмів так смирно. Треба сказати, що вчитель дуже любив тишу та добру поведінку й терпіти не міг розумних і дотепних хлопчиків; йому здавалося, що вони неодмінно повинні глузувати з нього. Досить було тому, хто вже потрапив на увагу з боку дотепності, досить було йому тільки ворухнутися, або як-небудь ненавмисно підморгнути бровою, щоб підпасти негайно під гнів. Він його переслідував і карав немилосердно: "Я, брат, з тебе вижену зухвалість і непокору!" казав він, "я тебе знаю наскрізь, як ти сам себе не знаєш. Ось ти в мене постоїш навколішки! ти в мене поголодуєш!" І бідолашний хлопчик, сам не знаючи за що, намулював собі коліна й голодував цілі дні. "Здібності й обдаровання? Це все дурниці", казав він: "я дивлюся тільки на поведінку. Я виставлю повні бали з усіх наук тому,, хто ні аза не знає, та поводиться похвально; а в кому я бачу лихий дух, та насмішкуватість, я тому нуль, хоч би він Солона97 заткнув за пояс!" Так казав учитель, смертельний ворог Крилова за те, що він сказав про мене краще пий, та діло розумій", і завжди розповідав з насолодою в обличчі і в очах, як у тому училищі, де він викладав раніше, така була тиша, що чути було, як муха летить, що жоден з учнів протягом цілого року не кашлянув і не висякався в класі, і що до самого дзвінка не можна було дізнатися, чи був там хто, чи ні. Чичиков відразу збагнув дух начальника і в чому має полягати поведінка. Не ворухнув він ні оком, ні бровою за весь час класу, хоч би як щипали його ззаду; як тільки лунав дзвінок, він кидався прожогом і подавав учителеві поперед усіх триух (учитель ходив у триухові); подавши триух, він виходив перший з класу і старався йому здибатися разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в училищі про нього були найкращої думки, і на випуску одержав він повне удостоєння з усіх наук, атестат і книгу із золотими літерами: за зразкову старанність і благонадійну поведінку. Вийшовши з училища, він став уже юнаком досить привабливого вигляду, з підборіддям, що зажадало бритви. В цей час помер батько його. У спадщині виявилися чотири заношені безповоротно фуфайки, два старі сюртуки, підбиті смушками, і незначна сума грошей. Батько, як видно, був тямущий тільки в пораді складати копійку, а сам наскладав її небагато. Чичиков продав зразу ж ветхий дворик з клаптиком земельки за тисячу карбованців, а сім'ю, людей перевів у місто, маючи намір осісти в ньому й стати на службу. В цей самий час був вигнаний із школи за дурість чи іншу провину бідолашний учитель, любитель тиші і похвальної поведінки. Вчитель з горя узявся пити, нарешті й пити йому було вже ні на що; хворий, без шматка хліба й допомоги, животів він десь у непаленій, забутій конурці. Колишні учні його, розумники й дотепники, в яких йому ввижалася повсякчас непокора й зухвала поведінка, дізнавшись про жалюгідне його становище, зібрали зразу ж для нього грошей, продавши навіть багато потрібного; один тільки Павлуша Чичиков відмовився тим, що нічого не має і дав якогось п'ятака сріблом, якого тут-таки товариші його кинули, сказавши: "ех ти, скупердяга!" Затулив обличчя руками бідолашний учитель, коли почув про такий вчинок колишніх учнів своїх: сльози градом полилися з погасаючих очей, як у безсилої дитини. "При смерті на одрі привів Бог заплакати", промовив він кволим голосом, і важко зітхнув, почувши про Чичиков, додавши тут же: "Ех, Павлушо! от як змінюється людина! а який же був благонравний, нічого буйного, шовк! Обдурив, зовсім обдурив!.." Не можна одначе сказати, щоб натура героя нашого була така сувора й черства, і почуття його були такі притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття; він почував і те, й друге, він навіть і хотів би допомогти, але тільки, щоб не становило це значної суми, щоб не чіпати вже з тих грошей, які покладено було не чіпати, словом, батькове напучення: бережи і складай копійку, пішло на користь. Але в ньому не було прив'язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість: Ні, не вони рухали ним, йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками, екіпажі, дім, чудово обладнаний, смачні обіди, ось що повсякчас носилося в голові його. Щоб нарешті потім, згодом, зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому. Коли проносився повз нього багач на пролітній гарній дрожці, на рисаках у багатій збруї, він як укопаний спинявся на місці і потім, опам'ятавшись, як після довгого сну, казав: а був же конторник, волосся носив кружком! І все, від чого тільки віяло багатством і достатками, справляло на нього враження, незбагненне для нього самого. Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. І в далекій глушині потрібна протекція! Посада дісталася йому нікчемна, платні тридцять чи сорок карбованців на рік. Але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора, не стомлюючись ні душевними, ні тілесними силами, писав він, погрузнувши увесь в канцелярські папери, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах. Треба сказати, що палатські чиновники особливо відзначалися непоказністю і немиловидністю. Де в кого було обличчя як погано випечений хліб: щоку рознесло в один бік, підборіддя скосило в другий, верхня губа взялась пухирем, а до того всього вона ще й тріснула; словом, зовсім некрасиве. Говорили вони всі якось суворо, таким голосом, мовби збиралися когось прибити; приносили часті жертви Вакхові98, довівши таким чином, що в слов'янській природі є ще багато залишків язичества; приходили навіть часом у присутствіє, як то кажуть, насмоктавшись, від чого в присутствії було недобре, і повітря було зовсім не ароматичне. Серед таких чиновників не міг не бути помічений і відзначений Чичиков, являючи у всьому цілковиту протилежність і показністю обличчя, і привітністю голосу, і тим, що зовсім не вживав ніяких міцних напоїв. Та при всьому тому важкий був його шлях: він попав під начальство вже старому повитчикові", який був образом кам'яної якоїсь бездушності й незрушності: завжди незмінний, неприступний, він ніколи в житті не зробив на обличчі своєму посмішки, не привітав ні разу нікого навіть питанням про здоров'я, Ніхто не бачив, щоб він хоч раз був не тим, чим завжди, хоч на вулиці, хоч у себе дома; хоч би раз виявив він у чомусь зацікавлення, хоч би напився п'яним і п'яним засміявся б; хоч би навіть віддався дикій потворній гульні, якій віддається розбійник у п'яну хвилину, але навіть тіні не було в ньому нічого такого. Нічого не було в ньому зовсім: ні лиходійського, ні доброго, і щось страшне було в цій відсутності всього. Черство-мармурове обличчя його, без будь-якої різкої неправильності, не натякало ні на яку подобу; у строгій розміреності між собою були риси його. Тільки рясне ряботиння та вибоїни, що подзюбали їх, прилучали його до числа тих облич, на яких, за народним висловом, чорт приходив ночами молотити горох. Здавалося, не було сил людських підлеститися до такої людини й привернути її прихильність, але Чичиков спробував. Спочатку він узявся догоджати у всяких непомітних дрібницях: розглянув уважно, як були загострені пера, якими писав той, і, приготувавши кілька на зразок їх, клав йому щоразу під руку; здмухував і змітав із стола його пісок і тютюн; завів нову ганчірку для його чорнильниці, відшукав десь його шапку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину, коли той забруднював її в крейду біля стіни — але все це лишилося зовсім без ніякої уваги, так ніби цього й не було. Нарешті він рознюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була зріла дочка, з обличчям теж схожим на те, ніби на ньому вночі молотили горох. З цього боку й надумав він повести приступ. Довідався, в яку церкву приходила вона в неділю, ставав щоразу напроти неї чисто одягнутий, накрохмаливши дуже маніжку, і захід мав успіх: схитнувся старий повитчик і покликав його на чай! І в канцелярії не встигли й оглянутися, як улаштувалася справа так, що Чичиков переїхав до нього в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, закуповував і борошно, і цукор, з дочкою поводився як з нареченою, повитчика звав татуньом і цілував його в руку; усі вирішили в палаті, що наприкінці лютого перед великим постом буде весілля. Суворий повитчик почав навіть клопотатись за нього в начальства, і через якийсь час Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. В цьому, здавалось, і полягала головна мета зв'язків його зі старим повитчиком; бо відразу скриню свою він