Сон кельта

Станція «Матансас» була розташована на березі річки Кагуйнарі, притоки Какет, й щоб добутися до неї, треба було вибратися нагору по крутосхилу, який сильна злива, що випала перед самим їхнім прибуттям, перетворила на потік грязюки. Лише індіанці-муйнани могли підійматися по ньому вгору, не падаючи. Інші ковзалися, скочувалися вниз, спиналися на ноги, покриті багном і синцями. На відкритому місці, теж захищеному частоколом із загострених угорі паль, кілька індіанців стали поливати подорожніх водою, щоб змити з них грязюку.

Начальника не було на місці. Він керував «набігом», намагаючись зловити кількох аборигенів, що втекли, яким, схоже, вдалося перетнути кордон із Колумбією, що був дуже близько. У «Матансасі» було п’ятеро барбадосців, і всі п’ятеро з великою повагою поставилися до «сеньйора консула», про чий приїзд і чию місію вони були досконально обізнані. Їх провели до осель, у яких вони мали жити. Роджера Кейсмента, Луїса Барнеса й Хуана Тісона оселили у великому будинку з дощок, накритому пальмовим листям, із заґратованими вікнами, де, як їм сказали, мешкав Норманд зі своїми жінками, коли вони перебували в «Матансасі». Але зазвичай він жив у «Китаї», невеличкому таборі за кілька кілометрів угору по річці, куди індіанцям не дозволялося наближатися. Начальник мешкав там, оточений своїми озброєними «розумниками», бо боявся стати жертвою замаху з боку колумбійців, які звинувачували його в тому, що він не шанує кордон і перетинає його під час своїх «набігів», щоб набирати собі працівників або ловити втікачів. Барбадосці розповіли, що Армандо Норманд завжди брав із собою жінок зі свого гарему, бо був дуже ревнивий.