Правда про справу Гаррі Квеберта
- Автор: Диккер Жоэль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-358-8
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Правда про справу Гаррі Квеберта». Краткое содержание книги:
Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.
— То над чим ви зараз працюєте, Гаррі?
— Пишу роман про кохання… Радше намагаюся. Знаєте, тут усі вважають, ніби я великий письменник, але це непорозуміння.
Гаррі відчув, що Стерна непросто обманути. Той відказав:
— Тутешній люд такий вразливий. Ось хоча б оцей бал: він перетворився на таку нудоту… Отже, роман про кохання?
— Так.
— Багато написали?
— Правду кажучи, він мені не йде.
— Розумію. Для письменника це лихо. Прикро?
— Та звісно.
— Ви закоханий?
— Чому ви запитуєте?
— Бо допитливий. Мені стало цікаво, чи треба бути закоханим, щоб писати романи про кохання. Хай там як, я дуже шаную письменників. Може, тому що сам хотів би бути письменником. Або просто митцем, у широкому сенсі. Страшенно люблю мистецтво. Та, як на лихо, в мене нема ніякого мистецького хисту. Як зветься ваш роман?
— Поки що не знаю.
— А що за історія кохання?
— Історія забороненого кохання.
— Здається, це справді цікаво, — сказав Стерн. — Нам треба буде якось зустрітися ще.
О пів на десяту, після десерту, Емі Пратт оголосила про початок лотереї; ведучим, як і щороку, був її чоловік. Мало не ковтаючи мікрофон, Пратт тягнув номери. Призи були переважно дешеві, від місцевих торгових фірм, але розіграш першого призу здійняв страшенний переполох: ішлося про тижневу путівку в розкішний готель на Мартас-Віньярді, на дві особи, з урахуванням усіх послуг.
— Хвилинку уваги, будь ласка! — волав Пратт. — Перший приз виграв… увага… номер 1385!
На мить запала тиша; потім Гаррі, усвідомивши раптом, що це номер одного з його квитків, приголомшено підвівся з місця. Його негайно вшанували громом оплесків; гості обступили його, привітання сипалися зусібіч. До самого кінця вечора всі дивилися тільки на нього: він був центром Усесвіту.
Та він не дивився ні на кого, адже центр його Всесвіту спав у маленькій лікарняній палаті, за п’ятнадцять миль звідси.
Покидаючи бал о другій годині ночі, Гаррі зіткнувся з Елайджею Стерном; той теж збирався додому.
— Головний приз у лотереї, — всміхнувся Стерн. — Щастить вам, мушу сказати.
— Так… І, уявіть собі, я мало не відмовився купувати квитки.
— Може, підвезти вас додому? — запитав Стерн.
— Дякую, Елайджо, я на авто.
Вони разом дійшли до паркувального майданчика. Чорний «седан» очікував Стерна, біля нього курив якийсь чолов’яга. Стерн кивнув на нього і сказав:
— Гаррі, хочу вас познайомити з моєю довіреною особою. Це виняткова людина. І, якщо ви не проти, я пошлю його до Гусячої бухти впорядкувати троянди. Їх незабаром треба обрізати, а він дуже хороший садівник, на відміну від тих невмійків, яких надсилає агенція з нерухомості і які торік погубили мені всі квіти.
— Та звісно ж. То ваш дім, Елайджо.
Підійшовши ближче, Гаррі побачив, що в того чоловіка жахливий вигляд: міцне, кремезне тіло і перехняблене, вкрите близнами лице. Вони потисли одне одному руки.
— Я Гаррі Квеберт.
— Допрого вешора, пане Квеберте, — відказав чолов’яга; він насилу балакав, та ще й дуже невиразно. — Мене жвати Лютер Калеб.
Наступного дня після балу Аврора вирувала: з ким Гаррі Квеберт поїде на Мартас-Віньярд? Тут його ніколи не бачили з жінкою. Може, в нього подруга в Нью-Йорку? Чи він візьме якусь дівчину з Аврори? Може, він уже встиг завоювати чиєсь серце, адже він такий потайний? І чи буде про це в часописах, що пишуть про життя зірок?
Єдина людина, яку не хвилювала ця мандрівка, був сам Гаррі. Вранці в понеділок, 21 червня, він сидів удома і був страшенно занепокоєний: хто знає про них із Нолою? Хто вистежив його навіть у вбиральні? Хто наквецяв на дзеркалі ті мерзенні слова? Та ще й помадою: жінка, звісно ж. Але хто? Щоб не думати про це, він сів за столом і вирішив упорядкувати свої папери; тоді він і побачив, що одного аркуша таки бракує. Сторінки, що він написав про Нолу в день, коли та намагалася накласти на себе руки. Він добре пам’ятав, що лишив її тут. За останній тиждень на столі накопичилася купа чернеток, та він завжди нумерував їх у хронологічному порядку, щоб потім дати з ними раду. І ось тепер, перебравши їх, переконався, що одного аркуша таки нема. То була важлива сторінка, він добре її пам’ятав. Він іще двічі порозкладав папери, витрусив портфель: ані сліду. Це неможливо. Він завжди ретельно перевіряв, чи не лишив бува чогось на столі у «Кларксі». В Гусячій бухті він працював лише в кабінеті, а як сідав часом на терасі, то потім усе заносив до хати. Аркуш не міг загубитися, але ж де він? Обнишпоривши весь дім і нічого не знайшовши, він подумав: а чи не заходив хтось до нього в пошуках компромату? Може, та сама людина, яка під час балу лишила під напис на люстрі у вбиральні? Від цієї думки йому до нудоти скорчило живіт.