Прекрасна чаклунка

Коли вояк Франта скінчив свої байки, настала тиша, яку порушив коваль, чоловік бувалий, бо, коли був ще мандрівним підмайстром, добився аж до Швейцарської землі:

— В усе я повірю, що ти тут наплескав, махаметане, все візьму за правду: і ту твою діамантову гору, і тварин, що носять дитинчат у торбі, й те, ніби десь живе народ, що молиться на корів, — з усім погоджуся, на все тобі прикивну, хай буде правда, лиш в одне не повірю: ніби ти, голово нечесана й пико неголена, був генералом у яничарів. Бо я не вчорашній і не сьогоднішній і добре знаю, що таке яничари: найкраще в світі військо, воно вигравало туркам усі війни, коли турки ще ходили в походи. І що такий волоцюга, як оце ти, такий голодранець і злидень та був у тих яничарів командиром — це курям на сміх, я про таке й Думати не хочу.

Солдат Франта нітрохи не образився, тільки поважно відповів:

— Так, справді, то була дивовижна пригода, і я ще й нині, через стільки років, сам дивуюся, як воно могло статись. І все ж це правда, я тобі зараз доведу.

Та перше ніж почну доводити, затям, будь ласка, що турецький король — його там називають падишахом чи султаном — настановив мене яничарським генералом не за мій вельможний рід, бо я син повії, і не за вченість, бо я, проживши вік у доброму здоров’ї й страху божому, не навчився ні читати, ні писати, і не за кебету до командирства, бо я, відколи живу, ніколи не командував, а тільки за мою силу: перше ніж стати генералом, я мусив перемогти в боротьбі чоловіка, сильнішого за якого тоді не було в світі: він і. досі був би сильніший за всіх людей, якби не втонув з тим самим кораблем, із котрого мені тоді пощастило врятуватися. Він, кажу, був найсильніший з усіх людей, ну, і найбільший навіженець, але то вже інша історія. Тепер подивись, а тоді вже балакай.