Свій час

— Запитував?

— Ви, чи хто тут у вас із ним працював, мусили запитати, чи бажає він, у разі, якщо хтось із друзів чи родичів стане його розшукувати… Невже цього немає у вашій інструкції?

Це було зайве: я остаточно забив хлопцеві памороки, він перемикає картинку на моніторі, лізе до своєї інструкції на тисячу пунктів.

Нещасні бюрократи; про швидке і критичне наростання маси всілякої документації внаслідок відмови від мережі я Женька теж попереджав. То й добре. Я вже встиг. Лише вісім цифр і дуже проста послідовність для людини, пам’ять якої натренована десятками знаків після коми і стрімким летом чужого часу.

Іду, не попрощавшись. Урешті-решт, напутню мантру я вже чув. А бейджик, звісно ж, знімаю ще в коридорі і викидаю до бісової матері.

…Вулиця залита сонячним світлом. Я думав, що пам’ятаю, як це воно, я, хто звик до оптимально-щадного фоторежиму, геть не врахував, наскільки природне освітлення згубне для очей. Сльози бризкають фонтаном, збоку, мабуть, це комічне видовище, якась дівчина всміхається, розпливаючись у щілині, наповненій ядучою вологою. Встигаю вловити рух у мій бік, перш ніж остаточно осліпнути.

— Ось, приміряйте. Такі вам підійдуть? Це найпростіші, без діоптрій. Та якщо…

— Дякую, у мене пристойний зір. Нуль-вісім — нуль-дев’ять.

Замалим не додаю гордо: у моєму віці!

Прокліпавшись, бачу цілий стенд, обтиканий темними окулярами найрізноманітнішої конфігурації, від квадратних дзеркальних заборол до веселкових метеликових крилець. На дівчині — перламутрові, вузькі і видовжені, мов стріли, і вона досі всміхається:

— Сьогодні сонячний день, у нас у Крамербурзі таке часто буває. Наші гості не завжди готові до цього.

Виловлюю в її мові слова-маркери: сьогодні, часто, завжди. Життя, детерміноване спільним часом. Спільною погодою. Сонцем.

У дзеркалі моя фізіономія, чорне скло затуляє добру половину зморщок і надає їй чогось джеймсбондівського. Я собі подобаюся. Міцний стариган Ебенізер Сун.

— Скільки я вам винен?

Це не помилка. Свідома провокація — мені цікава реакція на таке дике, як на них, запитання. Тепер я можу роздивитися всі ці легіони окулярів як слід: дешевий пластик, кічевий дизайн, мотлох… і жодної пари однакових.

Вона всміхається ще сяйливіше:

— Коли вони більше не будуть вам потрібні, залиште в найближчому дім-одязі або віддайте кому-небудь. Ласкаво просимо до Світу-комуни!

Так я і думав. Вітрина. Підстава при вході.

Тупцювати далі біля стенду було б дивно. Рушаю прогулянковим кроком вздовж вулиці — у довільному напрямку. На ходу витягую мобільний. Просто подивитися. Давно вже я не тримав у руках такої примітивної електроніки: крім власне дзвінків і переліку контактів — жодних функцій; і маячок, ясна річ. Забиваю в пам’ять Іґарів номер і вимикаю трубку. Дзвонити йому просто зараз до моїх планів не входить. Цікаво спершу все роздивитися.