Гра у три руки

Порівняння напрошувалося само собою, проте відмінність — кардинальна, принципова — відразу ж впадала в очі. Той, хто підписався Вадимом, на відміну від неї ще на щось сподівавсь і, вперто не бажаючи «заспокоюватися», продовжував до останнього чіплятися за життя. І тоді вона знову майже реально відчула отой свій стан, у якому перебувала у фіналі боротьби з Дроботом. Воно відчулося раптово, не те що свідомістю, — усією шкірою, всім тілом. Коли останні надії тануть, а ти продовжуєш хапатися за пилюку, не те що соломинку. Бо хочеш вижити. Бо любиш життя.

Ось що відбувалося з Вадимом. Ірина заплющила очі. Якби тоді, коли вона потребувала хоча б маленької допомоги, хтось зовсім незнайомий, проте байдужий та безжальний, одним рухом або ж, навпаки, бездією відібрав у неї той останній примарний шанс... Це був би справді кінець. Вона б точно не витримала. А загинути тоді, коли любиш жити, а не як зараз — оце справді жахливо.

Вона вийшла на балкон і відсунула в кут ящик із журналами, на кришці якого утворилася заглибина. До кращих часів. Морозяне повітря, що несподівано стало відчутним, одразу майнуло під тонку сукню й перейшлося тілом. Ого... Як можна було стояти тут стільки часу! Й не помічалося. Від наступної думки Ірину пересмикнуло, проте, обережно нахилившись через поруччя, вона ще раз глянула вниз, у чорну темряву на висоті дванадцятого поверху, яка закінчувалася холодною й твердою бруківкою. З роззявлених балконних дверей дихало теплим і те, що внизу, набувало ще більшого страхіття. Несподівано потекли сльози, яким, здавалося, не буде кінця.

Ірина плакала, не намагаючись зупинити цю скажену річку. Здавалося, зі сльозами виходило те непотрібне, що заважало жити, і водночас інший бурхливий потік заповнював простір, який утворювався натомість. Ніколи б вона не уявила, що такі думки лізтимуть одна наперед іншу, вируватимуть у бажанні зайняти своє місце там, де щойно гуляла смерть. І охопити й розмістити їх усі разом справді неможливо. Та Ірина крізь сльози намагалася.

І найпершою була та, що реально лише якась хвилина-друга вирішувала долю незнайомого чоловіка на ім'я Вадим, і навіть таке маленьке запізнення могло навічно залишити його «послання у пляшці» в глухому куті, позбавивши останнього шансу. Й означало це значно більше, ніж бажання передчасного закінчення власного шляху. Адже прагнення і право однієї людини жити важить незрівняно більше, ніж іншої — померти.

Помирати більше не хотілось. Особливо тепер, коли на неї дихала одночасно з двох боків дійсність — чорною та холодною безоднею знизу й теплим домашнім затишком із дверей. Особливо зараз, коли знайшлася по-справжньому важлива справа, яку не можна облишити. Особливо у момент, коли відкрилося нове бачення життя, для якого знадобилося ні багато ні мало — триста шістдесят шість днів випробувань. Рівно рік тому вона врятувала людину, неохайно клацнувши по кнопках телефона. Олег був правий. Реалізоване, нехай навіть випадково, добро таки повернулося до неї один в один, наче навмисно, і тепер вона вчинить те саме вже свідомо і без розрахунку на віддачу. Хоча, чого ж... Ця незнайома людина, не підозрюючи й потерпаючи сама, зробила їй добро авансом. До того ж, неабияке: продовжила життя. А це для людини найголовніше, адже справді нічого не можна змінити лише тоді, коли воно закінчилось. А доти...