Безцінний

— Так, — підтвердила Лоренц.

— То уяви собі зараз колекцію незнаних полотен Ван Гога, Сезанна, Дега, Моне, Гогена, Сіслея, Мане, Ренуара. І це не написані на замовлення портрети, а новаторські та експериментальні твори, сміливі з погляду тематики чи техніки, колись складні для продажу, нині просто безцінні як перші ластівки постімпресіонізму та експресіонізму і взагалі сучасного мистецтва. Якою була б вартість такої колекції?

— Мільярди доларів, — не вагаючись відповів Кароль.

— Оце, — Стен Борґ показав на екран комп’ютера, — є доказом того, що така колекція існує.

— Чудово! — тон Лоренц був сповнений сарказму. — А чи є цьому, я вже не кажу про докази, хоча б підтвердження? Окрім таємничого полотна, що висить у резиденції когось, хто повісив поряд олеографію Рафаеля, телевізор і знімок бейсбольної зірки?

— Є, — спокійно промовила Ліза. — Вір мені, що є. Ми двадцять років досліджуємо це зі Стеном. Їх небагато, але достатньо, щоб підтвердити, що Колекція з великої літери була зібрана в другій половині XIX століття.

— Ким?

Ліза і Стен стурбовано перезирнулися.

— Не уявляємо, — за мить відповів Борґ, бавлячись манжетами старого вельветового піджака. — Так, я знаю, це звучить так, ніби ми божевільні шукачі Бурштинової кімнати. Але ми перевірили все. Спочатку колекціонерів, які купували імпресіоністів у їхні часи. Їх було небагато, але декілька було, зрештою, більше фанатів, аніж колекціонерів, але тоді картини Моне і Ренуара продавалися за безцінь. Художники голодували, і люди іноді розцінювали купівлю не як інвестицію, а як милостиню для любого серцю митця. Ми проаналізували найголовніші європейські колекції першої половини XX століття, починаючи від Розенберга, Ротшильда і Вільденштейна у Франції, Ґудстіккера в Голландії. Перевірили перекупників, перевірили німецькі реєстри від часів Другої світової війни, перевірили архіви The Monuments Men. Роня… Ліза дослідила музеї в Росії, де у підвалах таємно лежить багато скарбів світового живопису. Перевірили шейхів, перевірили чорний ринок зброї й наркотиків, де віддавна твори мистецтва слугують гарантією транзакції. Ми мали надію, що натрапимо на сучасний слід колекції або її фрагмента, і це буде тією ниткою, за якою дійдемо до клубка…

Борґ раптом замовк і сперся на бильце крісла, другою рукою зняв окуляри. Ліза підбігла до нього. Сказала шведською щось, у чому звучали нотки турботи й чулості.

— Зі мною все гаразд, — відповів Борґ англійською. — Вибачте мені, але роки даються взнаки і часом емоції бувають для мене надто сильні. Просто Колекція з великої літери, я справді присвятив їй багато, це мрія мого життя. Та вже кілька років, як я змирився, що це така гра, інтелектуальна вправа, що насправді я ніколи не натраплю ні на підтвердження її існування, ні на слід, який дасть змогу її знайти. А тепер… даруйте, як на холодного шведа, погано даю раду емоціям…