Сигнали з Всесвіту

— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кісток! — Краус спустився 3 дерева. Вони рушили назад, — нього разу не через джунглі, а понад річкою.

Літак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бігав без скафандра берегом. Побачивши друзів, він помчав їм назустріч:

— Чому ви мене покинули?

— Радій з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гарді. — Ми ходили дивитись на селище.

— Ну, і…?

— Вранці оглянемо краще. А тепер заліземо в скафандрах куди-небудь між міцних стовбурів і якось перебудемо до світанку.

На ранок буря вщухла. Літак лежав у піску на березі, засипаний листям і гілками. Краус швидко перевірив двигуни: все гаразд, тільки трохи пошкоджено елерони.

— Це дрібниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що після бурі буде гірше, — сказав він з полегкістю. — Ходімо до селища. Може, нам нарешті пощастить, і ми зустрінемо кого-небудь.

На варті біля літака лишився Мак-Гарді. На розвідку пішли Грубер і Краус.

Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:

— Дивно… Сьогодні спіральні конструкції нахилені зовсім інакше, ніж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.

— Після такої бурі ти ще дивуєшся з цього?

— Буря не має до цього ніякого відношення, — заперечив Краус — Під час бурі я стежив за спіралями; вони навіть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?

— Мене це не цікавить. Я б краще подивився на тутешніх мешканців, щоб знати, з ким маю честь…

— Вони прокидаються, мабуть, пізніше. Почекаємо… Чекали годину, дві, три — аж до полудня.

— Ані мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.

Краус заперечливо похитав головою:

— Помиляєшся. Ти навіть не помітив, що конструкції знову повернулись. У мене таке враження, що це якісь збирачі сонячної енергії. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбільше сонце, а друга — на оранжеве…

— Справді! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрію, звідки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.

Краус затиснув йому рота долонею:

— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати біду.

— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всі поховались, як польові миші в нори.

— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у підзорну трубу.

Грубер затремтів, але, глянувши на загадкові будови без вікон, одразу ж заспокоївся:

— Тоді квартяни повинні були б мати рентгенівські очі.

— А що, коли вони мають такі очі? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерігають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимі…

— Невидимі? Ти це говориш серйозно?

— А чом би й ні? Життя виявляється в найрізноманітніших формах.

— Послухай, чи не наївся ти знову бананів?

— Не бійся, я тверезий, як риба. А які па вигляд квартяни — покаже час. Кілька днів будемо стежити за селищем, і якщо нікого не побачимо, я почну вірити, що тут живуть невидимі люди. Хтось же повинен керувати цими конструкціями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землі, як кульбаба?

— А може, все селище керується на відстані… Можливо. А втім, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.

— Зачекай! Мені ось що спало на думку: а чи не можуть бути квартяни мікроскопічно малими?

— Філософствування тут не допоможе. Зараз ми повинні якнайшвидше повернутись на «Ластівку». Приблизно через півгодини наші колеги почнуть передачу для людей Землі. Мене цікавить, що сьогодні нового у підземному житлі.