Дівчинка з Землі

— Не пропадати ж смачній їжі. Я тобі компот лишу.

— Спасибі.

— Алісо, — почав Громозека врочисто, — ти знаєш, що всі вважають мене дуже наївною і прямодушною істотою.

— Не всі, — заперечила Аліса.

— Ну, лихі люди скрізь є. Я й справді наївна і прямодушна істота. Але я вмію заглядати в майбутнє, а не тільки в минуле, як багато хто з наших друзів. Скажи, навіщо я тебе покликав у експедицію?

— Щоб зробити мені подарунок до дня народження, — відповіла Аліса, хоч уже чудово розуміла, що не тільки для цього.

— Слушно, — заревів Громозека. — Та не тільки для цього. Подарунок — це тобі. Подарунок — це прилетіти на планету. Подарунок — це подивитися на розкопки і познайомитися з моїми товаришами. Подарунок — це прогуляти три дні в школі… Тобто останнє це не подарунок, а маленький злочин. Але я не про те. Ти можеш, звичайно, сісти післязавтра на вантажну баржу і полетіти додому. І ми залишимося друзями. Та я не думаю, що ти так зробиш. Бо я знаю твого батька, знаю тебе, і гадаю, що ти захочеш мені допомогти.

— Звісно, захочу, — сказала Аліса.

— Я летів на Землю і багато думав, — вів далі Громозека. — Я міркував так: от є планета Колеїда, що загинула від космічної чуми. І от ми, археологи, через сто років прилетіли сюди й дивимося на череп’я, яке від неї лишилося. Дивимося, і все. Потім відвеземо це череп’я в музей і напишемо на ньому: “Загибла цивілізація”.

— І тоді ви вирішили звернутися в Інститут часу.

— Звернутися я раніше вирішив. Звернутися — це ще нічого не дає. Ми тільки знатимемо, які черепки і де шукати. От і все. Щось треба було зробити, а що, я не міг догадатися. А потім я приїхав до вас у гості й сидів у вас і розмовляв із вами. А потім я пішов у Інститут часу й домовився, що вони дадуть нам свою машину. А потім я здогадався і тому накупив багато квітів і повернувся до вас додому. А про що я здогадався?

— Про що?

— Пригадай, Алісо, тебе не здивувало, коли ти вперше прийшла в їхнє місто, якого розміру там будиночки і ліжка та столи?

— Маленького.

— Не тільки маленького! Твого розміру. А згадай, що сказав Петров, коли розповідав нам, як він відносив у лікарню хворого продавця газет.

— Не пам’ятаю.

— Він сказав, що на нього всі дивилися з підозрою, бо він удвічі вищий за будь-якого з жителів міста. Який ми робимо з цього висновок?

Аліса промовчала. Вона не знала, який зробити висновок.

— Перший мій крок — дістати машину часу, — вів далі Громозека. — Другий крок — з’ясувати, чи насправді вони загинули від космічної чуми. Третій крок — умовити часовиків заглянути в той день, коли космічна чума проникла на планету Колеїда. А четвертий крок?

— Ну!

— Ага, ти вже здогадуєшся! Четвертий крок — послати туди Алісу. Якщо, звичайно, машина справна й особливої небезпеки для Аліси нема. А навіщо послати туди Алісу?

— Щоб я…

— Авжеж: щоб ти пробралася в те місце і в той час, коли космічна чума проникла на планету, і знайшла спосіб цю чуму убити в зародку. Що тоді виходить? Чуми нема, планета жива, й археологам тут робити нічого. Всі кричать “ура!”, і цілий мільярд людей врятовано однією маленькою дівчинкою.