Заручені [I promessi sposi - uk]
- Автор: Мандзони Алессандро
- Серия: Вершини світового письменства #52
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Переводчик: Петро Соколовський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Заручені [I promessi sposi - uk]». Краткое содержание книги:
Автор таврує феодальне засилля, продажність правосуддя, змальовує портрети князьків роздрібненої країни, що тероризують народ і чинять беззаконня, використовуючи найманих розбійників.
Та поки він розмірковував про доктора як про чоловіка найздібнішого, щоб прислужитися йому (отак інколи робляться справи на білому світі!), інший чоловік, той, про кого ніхто й не подумав би,— простіше кажучи, сам Ренцо допомагав своєму ворогові так швидко й надійно, як до цього не додумався б і сам доктор Крутій.
Мені не раз доводилося бачити одного милого хлопчика, щоправда, непомірно жвавого, однак, по всьому, здатного згодом стати порядним чоловіком; отож я не раз бачив, як оцей хлопчик, уже надвечір, намагався загнати в захисток свою зграйку морських свинок, яких він випускав удень на волю в садок. Йому хотілося загнати усіх гуртом, але нічого не виходило: одна зі свинок відбивається праворуч, і поки пастушок забігає, щоб загнати її в зграйку, інша, а то часом дві або й три відбиваються ліворуч і розбігаються врізнобіч. Отож, устигнувши навіть трохи розсердитися, хлопчик пристосовується до їхніх звичок і проштовхує досередини спершу тих, які ближче до входу, а відтак уже береться й за інших і заганяє їх, як зуміє, по одній, по дві, по три. Так само й ми змушені поводитися з дійовими особами нашої історії: прилаштувавши Лючію, ми поквапилися до дона Родріго, а зараз мусимо кинути його й вирушити слідом за Ренцо, якого ми вже згубили з очей.
Після гіркої розлуки, про яку ми розповідали, Ренцо прямував із Монци до Мілана а такому настрої, що його всяк легко може собі уявити. Покинути рідну домівку, кинути ремесло і — що найтяжче від усього — чимраз далі відходити від Лючії, плентаючи великою дорогою, не знаючи, де доведеться прихилити голову,— і все через отого мерзотника! Коли Ренцо вертав по думки до всього цього, він запалювався шаленством і пристрасною жадобою помсти, але відразу ж йому згадувалася молитва, яку він проказав разом із добрим ченцем у церкві Пескареніко,— і тоді юнак брав себе в руки; в ньому знов і знов закипало обурення, але, побачивши на стіні розп'яття, він скидав капелюха й зупинявся, щоб, помолитися знову. Так упродовж своєї мандрівки він подумки щонайменше разів двадцять то вбивав, то оживляв дона Родріго.
Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами — брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.
Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:
— Будьте так ласкаві, синьйоре...
— Чого зволите, молодий чоловіче?
— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?
Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів: