Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
— Слухайте, інкури! У землянці Кривого Опа живе чужинський бог. Ось він!
І Зоуго підняв над головою глиняного бичка, якого так довго шукав Оп минулого вечора.
— Це бог тої чужинки, що зараз літає над Великою Рікою примарним птахом. — Зоуго ще раз потряс у повітрі тим бичком. — Ніколи не стерплять боги інкурів, щоб у стійбищі жив чужинський бог. І не стерплять тих, хто віритиме їм. Вони наказують вирядити Опа услід за злочинною Ікою до Краю Примар…
Отак і опинився Оп на цьому березі. А в його землянці тепер поселиться Рудий Лис.
Важко жити інкурам. Зоуго став лютіший, все більше вимагає для своїх богів. Люди мруть, а перечити Зоуго не сміють — бояться, що згасне вогонь. Так каже Зоуго. Тільки тепер його частіше називають Дохлою Гієною. А є такі, що й не вірять йому, і дуже шкодують за Ікою.
Старий скінчив свою розповідь, але раптом повернувся до вогнища — звідки в них вогонь? Адже в Краю Примар вогню немає!..
— Володар Степу допоміг Русові добути вогонь, — пояснила сіроока.
І розповіла, як вони добули цього могутнього звіра, і як цей звір подолав господаря Краю Примар — одновухого ремкаха.
Спантеличений гончар ніяк не міг повірити, що то справжній вогонь, хоч учора і їв засмажену сайгачину. Він торкнувся пальцем жарини і швиденько відсмикнув його — гострий біль пройняв усю руку. Довелося повірити. Так, могутній бог отой Володар Степу…
Русові здавалося, що старий не все розповів. Йому кортіло знати, хто ж тепер перший мисливець у стійбищі, хто замість нього водить мисливців на полювання. По-справедливому очолити мисливців мав Дужий Вепр. Він, може, й поступався Прудконогому Сайгакові у спритності, але в силі — ні.
І Рус лишився задоволений, коли гончар підтвердив його думку.
…Оглянувши околиці, що прилягали до гори, старий гончар лишився задоволений. Він знайшов те, що так старанно шукав, — глину. Тепер лишалося обладнати майданчик, де можна було б ліпити горшки, — не носити ж глину до печери, надто вже високо вона. І можна братися до діла. Він задарма їсти хліб не звик. Знайшов тут старий і всякі трави. Треба буде сходити й нарвати. Щоб у їхній оселі пахло так, як там, у стійбищі, в його землянці.
Надвечір повернувся з полювання на своєму коні Рус. Тварина та була новиною й для старого. Довго милувався нею, навіть зважився й погладити рукою.
Коли стемніло, всі сіли біля вогнища і смажили м’ясо сайгака, якого вполював сьогодні Рус. Їх було тепер троє на величезний і багатий край. Та ще приручений кінь. Його також забирали на ніч у печеру — ховали від хижаків.
Весело потріскував вогонь. Він зігрівав людей, смажив їм м’ясо, наводив жах на нічних звірів. Задоволені були люди. Вони не думали про небезпеку. Та коли б хтось з них надумав вийти з печери і зійти вниз стежкою, то там, унизу, примітив би чи то великий камінь, чи то щось живе, схоже на нього. То був Одновухий, повалений господар цього краю. Він дивився на вогонь у печері і очікував слушного часу для помсти… Сильний ніколи не дарує своєї поразки.
Чимало днів минуло відтоді, як у печері на Землі Примар разом з Ікою та Русом оселився старий гончар Рус тепер не боявся лишати Іку і цілими днями пропадав на рівнині, вистежуючи здобич. Та якось він повернувся з полювання серед дня і нікого не застав у печері. Не було Опа та Іки ніде й поблизу. Де б вони могли бути?