Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.
— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви не відмовитеся провести цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбелло, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.
— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наваррський власною персоною. Отакої!
Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.
— А хоч і сам Інморте. Хто б він не був, це не завадить нам допитати його.
— А ще краще негайно повісити його на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лоррісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.
Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.
— Стривай, Лоррісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.
— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.
— Ні, батьку, — рішуче заперечив Філіп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, і мені вирішувати, як обійтися з моїм полоненим. Насамперед його слід допитати. Сподіваюся, в Кастельбелло знайдеться кат, що зуміє розв’язати йому язика.
Кліпенштейн похитав головою:
— Боюся, це безнадійно, монсеньйоре.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Філіп.
— Всі посвячені в таємниці ордену єзуїти міцно тримають язика за зубами. Певна річ, я не стверджую, що Інморте навів на них чари, але мені відомо кілька випадків, коли полонені сарацинами чи маврами достойники ордену божеволіли під тортурами, так і не зронивши ні слова.
— Точно, — підтвердив Ернан. — Я теж про це чув.
— Ага, — сказав Філіп і знову поглянув на прецептора.
У відповідь той лише презирливо скривив губи. Вираз його обличчя залишалося холодним і непроникливим, а погляд був сповнений рішучості, у ньому яскраво палав вогонь фанатизму.
„Ні, — зрозумів Філіп. — Він не заговорить. Він помре або збожеволіє під тортурами, але мовчатиме до кінця. Що-що, а підбирати вірних соратників Інморте уміє. Мабуть, краще буде послухатися батькової поради. Проте…“
І тут Філіп ухвалив рішення, яке приголомшило й обурило не лише герцоґа, що патолоґічно ненавидів єзуїтів, але й усіх без винятку ґасконців і тамплієрів. Він відпустив Родріґо де Ортеґаля на свободу!
Коли пристрасті трохи вщухли, Філіп уточнив, що прецептор може сісти на коня і безперешкодно віддалитися на двісті кроків у будь-якому напрямку, після чого він стає вільним у повному розумінні цього слова, без жодних ґарантій особистої недоторканості.
Таке роз’яснення поклало край гомону невдоволення, а дехто навіть розцінив Філіпове рішення як вельми дотепне. Близько дюжини тамплієрів і приблизно стільки ж ґасконців стали готуватися до погоні за єзуїтом, щойно він від’їде на двісті кроків. Але перше, ніж прийняти даровану йому свободу зайця, преслідуваного зграєю гончих псів, Родріґо де Ортеґаль виявив бажання переговорити з Філіпом віч-на-віч.
Це прохання видалося дуже підозрілим. Прецептора ретельно обшукали на предмет виявлення прихованої зброї, але нічого не знайшли. Після недовгих вагань Філіп попросив присутніх залишити їх наодинці.
Коли всі відійшли на достатню відстань, прецептор заговорив:
— Монсеньйоре, ви подарували мені життя… вірніше, дали мені шанс врятувати своє життя, тож тепер я у вас в боргу…
— Забудьте про це! — зневажливо урвав його Філіп. — Я не потребую вашої вдячності. Тим більше що я вчинив так зовсім не з милосердя, якого ви не заслуговуєте. Я цілком згоден з батьком, що ваше місце на шибениці, але не хочу бруднити свої руки кров’ю полоненого.
— Тобто, ви вмиваєте їх?
Філіп знизав плечима:
— Думайте, як хочете. Мені ваша думка байдужа.