Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.
Хлопець знайшов за будинком глибоку яму — вочевидь колись туди зсипали золу — і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…
Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…
5. Волонтер, дівчина й озеро
Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.
— Не лякайся, дівчино, — підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, — хороший…
Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.
— Не бійся, — лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.
— їх немає, — сказав він і, повагавшись, додав, — вони пішли і вже не повернуться…
Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…
— Ось і добре, — волонтер усе намагався посміхатися, — усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?
Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…
Волонтер полегшено зітхнув.
— Так ти сербка?
Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.
— Хорватка?
— Боснійка?
— Влашка?
— Циганка?
— Македонка?
— Як тебе звуть?
І на кожне запитання — у відповідь легка посмішка й такий же — і не ствердний, і не заперечний — рух.
— Ну, не кажи, як не хочеш, — примирливо промовив волонтер, — а я…
Тут він зам’явся — дійсно, а хто ж я? Руснак?
— Тоді і я тобі не скажу…
Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:
— Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.
Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…
— Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.
Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так — «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната — простора похмура світлиця — аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною — запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» — ледь не присвиснув волонтер.
Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший — старе фото, вирізане з журналу, — зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».