Біла тінь
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Твім інтер
- ISBN: 966-7430-29-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Біла тінь». Краткое содержание книги:
У романі автор намагається проглянути в глибінь молодої душі, зрозуміти, що рухає людиною в добрі та злі, кидає її у прірву пристрасті, страждань, возносить. Це історія кохання двох молодих науковців та родинного життя двох старших, це історія самовизрівання характерів з перемогами над собою і поразками в горнилі гострих психологічних колізій.
— Валиться в мене все, — сказав Марченко і відчув, що сказав занадто плаксиво й не те, що хотів.
— Щось, може, й повалилося, — затягнувся сигаретою Чирков. — Ви, мабуть, були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там, — він пошукав слово, — щось довести, вивести з чогось правильне рішення. Але можна зрозуміти й Павла Андрійовича.
Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспокоїти Марченка, й зовсім не сказав про те, що він довго розмовляв з Корецьким і що вони домовились разом піти в президію академії.
— Все йде не од директора, а від Одинця, — обірвав його думки Дмитро Іванович. — Все! — підкреслив він.
Чирков скривився, наче йому боліли зуби, пожував сірник.
— З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро, — сказав він, — Карпо Федорович перейшов усі межі. Оті його плітки, оті вигадки… Павло Андрійович знає також, хто такий Одинець. Але через свою природну делікатність… Проте і він сказав, що далі з цим миритися не буде.
— Я дуже вам вдячний, що ви берете під охорону мою персону, — випростався Марченко, почуваючи, як його раптом починало поймати роздратовання на Дениса Сергійовича. Здавалося, мало 6 бути навпаки: оця його співчутливість, розуміння, а насамперед те, що він відверто ставав на його бік, мали б викликати почуття вдячності, а виходило не так. Мабуть, його дратувала власна безпомічність і те, що Чирков її бачив, а також розмовляв з ним, як розмовляють з людиною, котра потерпіла аварію. Він навіть забув, що Денис Сергійович пам'ятав ще одне його горе — нещастя з сином, майже щодня розпитував про Андрія і вже навіть через те мимоволі знизив тон на співчутливий. І забув, як щойно сам просив співчуття. — А може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я— справді аморальний тип, маю сім коханок і тероризую жінку? Ви що, не вірите, що я можу закохатися?
— Не вірю, — посміхнувся Чирков.
— Ну, знаєте… — удав обурення Марченко. — Думаєте так з огляду на мої літа чи просто відкидаєте таку можливість? А ви самі, пробачте, були коли — небудь закохані?
— Що — що? — здивовано вигнув брови Денис Сергійович, який ніколи не сподівався од Марченка, поважного Дмитра Івановича, такої несерйозності.
— Ви одружилися по любові? — з тією ж напосідливістю і ніби аж переконаністю, що справді було навпаки, допитувався Дмитро Іванович.
Чирков зашарівся — ледь — ледь, а спантеличився й розгубився вельми. Бо Дмитро Іванович справді торкнувся його таїни (майже в кожної людини є своя таїна) і багато чого вгадав. І не тільки вгадав. Викликав спомин, і він поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що він думає про Дмитра Івановича, їхню розмову, інститут. Насправді ж спогадувалось давнє, вже майже й забуте. Так, він кохав. І кохання те було без відповіді. Старша від нього на два роки Дуня піджартовувала, а то й насміхалася з нього. То була химерна історія…
Першої миті йому захотілося розказати її Марченку. Але це бажання розчинилося в тій же соромливості, совісності. Він посміхнувся й сказав:
— Нам з вами пізно говорити про це. Трапляються, звичайно, випадки… Але не в таких, як ви, людей.
— Чому? — запитав Дмитро Іванович.
— Ну, бо ви… — на мить зам'явся Денис Сергійович, — совісний. Ви б або вже як з кручі у вир, або… не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодості, але в такі літа…
І Дмитро Іванович здався. Він вимучено посміхнувся, сказав:
— Правда. Але я прийшов не впевняти вас у своїй безгрішності. Мене мучить інше. Мені тільки що сказали… Та й не в тому річ, — махнув рукою. — Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви думаєте, я ото такий, як у лабораторії? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумніваюсь. Ну, може, не завжди, а останнім часом. З цілого ряду причин. Ви їх знаєте. Розумієте, я справді працьовитий, і мене не так легко збити, вибити з колії — я чіпкий. Я завзятий, навіть запеклий. І разом з тим такий… Переживаю за хлопців… — І він опустив голову. — Я наче підвів їх. Вони мені повірили… І думаю оце… Може, я справді не до кінця така людина, як усі думають.
Денис Сергійович бачив, що з Марченком скоїлось щось серйозне, його дуже здивувала сповідь Дмитра Івановича й навіть чимось насторожила, а чимось і порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвідчений учений прийшов і одкрив йому свою душу. Отже, він йому довіряє, отже, недаремно сидить в оцьому кабінеті Денис Сергійович Чирков. І водночас, може, вперше відчув велетенську відповідальність своєї посади. Ну що він може сказати цьому чоловікові? В який параграф, у яку резолюцію його убгати? Тут не підійде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне — правду.