Історія України. Посібник
- Автор: Бойко Олександр Дмитрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий центр "Академія"
- ISBN: 966-580-122-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України. Посібник». Краткое содержание книги:
У процесі підготовки до друку цього видання уточнено деякі формулювання, розширено, конкретизовано висвітлення окремих подій і фактів, які розглядаються в єдностях та суперечностях різноманітних тенденцій з осмисленням їх витоків, обумовленості мотивів вчинків конкретних історичних постатей. Виклад подій доведено до середини 2001 р.
Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів. Корисним він буде учителям середніх загальноосвітніх шкіл, усім, хто прагне пізнати суть і наслідки подій минулого нашого народу.
Реформи Петра І пришвидшили процес становлення Мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-х роках XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість Яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, Ми цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли в 70-х роках XVIII ст.
Початкові форми мануфактури — це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці. До таких мануфактур належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), папір (паперові), селітру (майдани) та ін. Розвинуті, централізовані мануфактури виникали у текстильній, насамперед, суконній промисловості. Найбільшими з них були Путивльська (Глушківська), Ряшківська (Прилуцький повіт) та Салтівська (Слобожанщина).
Переважна більшість цих підприємств були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До введений кріпацтва 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману робочу силу. Надалі активно експлуатується примусова праця кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Однак навіть на купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.
Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII–XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, у Слобожанщині — 271. У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40—60-х роках — 42. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими і найбагатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародобі, Харкові, Сумах, Львові. Зокрема, товарооборот ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн крб.
Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.
Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис., а на Слобожанщині — майже 2 тис[16]. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб.
Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.
Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.
Отже, наприкінці XVII–XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудувати відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкуванні української економіки їхньому впливові та владі гальмували та деформували поступальний розвиток.
16
Див.: Лановик Б. Д. та ін. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. — С. 162–164.