Кам’яне яйце
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-00086-7
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кам’яне яйце». Краткое содержание книги:
— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.
— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.
— Могли б на базарі найкращі вибрати.
— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?
— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…
Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:
— Не поспішай. Тут майже всі виходять.
І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:
— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.
Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.
— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…
Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:
— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.
— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.
— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?
Микола також поглянув в небо.
— Про що ти, тату?
— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?
— То просто сонце, тату.
— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.
Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.
— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.
Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.
— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?
— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!
Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:
— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.
Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.
— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — І знову підвів погляд до неба.
Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.
— Почекаємо трохи…
— Давай очі заплющимо…
— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.
Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.
А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.
— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…