Господиня

На голому тілі мило пекло ще гірше, але я терпіла, бо це означало, що я знову буду чиста. Та коли я намилилась уся, стало щипати так, що здавалося, наче з мене от-от позлазить шкіра. Де були садна, пекло дужче — певно, вони й досі там. Нарешті я поклала пекуче мило на камінь і стала ретельно відмивати тіло — так само, як терла одяг.

З полегшенням і водночас із жалем полишала я басейн. Вода була дуже приємною, і приємним було відчуття чистої, хоч і попеченої шкіри. Але досить із мене сліпоти і всіляких химер, що їх у темряві породжує уява. Намацавши сухий одяг, я швидко накинула його на себе і всунула в черевики побабілі від води ноги. В одну руку я взяла мокрий одяг, а в другу — обережно, двома пальцями — шматок мила.

Побачивши мене з милом, Джеб засміявся.

— Що, кусається? Ми ще над ним працюємо, — він простягнув долоню, прикриту подолом сорочки, і я поклала мило в неї.

Я не відповіла на Джебове запитання, тому що ми були не самі. За ним уже вишикувалася мовчазна черга з п’ятьох осіб — усі з сьогоднішнього поля.

Першим у черзі стояв Іян.

— Маєш значно кращий вигляд, — сказав він таким голосом, що мені було незрозуміло — здивований він чи розчарований.

Він простягнув довгі білі пальці до моєї шиї. Я відхилилася, і він швидко опустив руку.

— Вибач, — промовив він.

За що він вибачався? За те, що налякав мене зараз, чи за те, що залишив на моїй шиї відмітини? Важко уявити, що його вибачення — за те, що він хотів мене вбити. Без сумніву, він і зараз прагне моєї смерті. Але уточнювати я не збиралася. Я швидко пішла вперед, і Джеб рушив слідом за мною.

— А сьогодні було не так уже й погано, — промовив Джеб, коли ми просувалися темним коридором.

— Не так і погано, — погодилась я. Зрештою, сьогодні мене не вбили. А це справді непогано.

— Завтра буде ще краще, — пообіцяв Джеб. — Мені подобається сіяти — спостерігати за дивовижним маленьким насінням, яке зовні мертве, а всередині — сповнене життя. В такі моменти я відчуваю, що й у старого зморщеного діда ще може бути порох у порохівницях. Навіть якщо замість пороху — добрива, — Джеб засміявся з власного жарту.

Коли ми прийшли до великої печери з грядкою, Джеб узяв мене під лікоть і скерував на схід, а не на захід.

— Навіть не думай казати, що не зголодніла після копання, — сказав він. — У мої обов’язки не входить носити обід у кімнату. Їстимеш там, де їдять усі.

Я скривилась, але дозволила йому відвести мене на кухню.

Добре, що меню тут незмінне, бо якби якимось дивом з’явився біфштекс або пачка сирних паличок, то я б не змогла з’їсти й шматочка. Мені вартувало величезних зусиль просто ковтати, бо навіть цей ледве чутний звук посеред мертвої тиші, яка западала при моїй появі, був просто нестерпний. На кухні не було людно — лише десятеро людей, які, зіпершись на стільниці, їли ріденький суп, закусуючи грубим хлібом. І знову з моєю появою припинилися всі розмови. Скільки ще так може тривати?..