Дитя песиголовців

— Слухай, ти тільки зрозумій правильно… Трюцшлер, звісно, той іще розтелепа, а Штальбаум буває снобом, яких пошукати… Але все-таки даремно ти так.

— Давай не зараз, — скривилася Марта. — Мені ще в Інкубатор, а на тебе ж он, чекають. — Вона кивнула на знайому постать на шкільному подвір’ї. Яромир стояв там, де стара верба звішувала віття над парканом. Дивився на щось у телефоні, посміхався краєчком рота.

Права долоня у нього була перев’язана.

Ніка відвернулася від Марти і вже підняла руку, щоб помахати Яромиру.

— Чорт, — сказала Марта, притримуючи її за лікоть. — Вибач. Правда, вибач. Я вже геть шизію з усім цим. Скоро почну на невинних людей кидатися. У тебе взагалі як справи? В сенсі — у вас, ну, з Яромиром. Якщо це не надто особисте, ясна річ.

Ніка розцвіла, всміхнулася і наступні пару хвилин щебетала, час від часу поглядаючи на Яромира. Той захоплено читав — чи то новини, чи якусь книжку.

Марта ж слухала, який він ґречний, лицарський, весь наче з минулого століття, зараз таких уже не зустрінеш, — і думала, думала про вчорашній вечір.

Яромир врешті-решт підвів неуважний погляд, побачив їх, усміхнувся і махнув рукою, Ніка радісно замахала у відповідь, смикнула Марту:

— Ходімо, привітаєшся і побіжиш уже в свій Інкубатор. Яр, до речі, запитував про тебе. Чому в тебе таке дивне прізвисько і взагалі.

Марта напружилася, але Ніка, здається, й не думала ревнувати. І ясно чому: тільки вони підійшли, Яромир обійняв її, поцілував, звідкись з віття, підстрибнувши, він видобув букетик — наче нічого особливого, а мило, дуже мило.

— Що в тебе з рукою? — вигукнула Ніка. — Знову з кимось побився?

Яромир смикнув плечем:

— Дурничка, просто спускався з четвертого поверху, а світло вирубили. Перечепився, рукою мазнув по битому склу, хтось на сходинковому майданчику розбив вікно — от і… Та ні, не хвилюйся, все промив, помастив зеленкою, загоїться, поки весілля скоїться.

Ніка зашарілася й перевела розмову на інше. У своїй уяві вона, ясна річ, вже приміряла фату, розмірковувала про колір скатертин і про те, які тарілки купувати на кухню.

— За нинішніх часів, — недбало зауважила Марта, — ходити вночі взагалі не найкраща ідея. Небезпечна, я б навіть сказала.

— Та ну, — відмахнувся Яромир. — Як у вас кажуть? «Песиголовців боятися — за річку не ходити»?

— Вовків, — машинально виправила Марта. — І — в ліс.

А сама подумала: цікаво, чого боїшся ти, дивний, надто ідеальний незнайомець на ймення Яромир? І що ти робив учора вночі в будинку Штоца? На четвертому поверсі — хто там у них живе, треба буде спитати Артурчика.

— Добре, — сказала вона, — розважайтеся, а я побігла. До завтра, Ніко. Бувай.