Замирення
- Автор: Вандермеер Джефф
- Серия: Південний Округ #3
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-56-5
- Переводчик: О. Смольницька
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Замирення». Краткое содержание книги:
— Що ти робиш зі мною?
— Чому ти дивишся на мене?
— Припини.
— Я нічого не роблю.
Хтось повзав по підлозі чи хилився долу, тому що відмовили ноги. Хтось бився головою об темне скло вхідних дверей. Сейді крутилася й судомно оберталася, і звивалася на підлозі, наштовхуючись на стільці й столи, починаючи розпадатися на друзки.
Надворі панувала ніч. Світла там не було. Світла там не було. Сол звівся на ноги. Сол пішов до дверей, в уривчастому звучанні незбагненної пісні Старого Джима, яка більше не була ревінням, а скорше тонким скиглінням.
Що лежало там, за дверима, він не знав, не довіряючи суцільному мороку, як і тому, що лишилося за ним, але він не міг лишатися там, у барі, байдуже, чи побачене було реальністю, а чи галюцинацією. Він мав піти.
Сол крутонув ручку, вийшов на прохолодне нічне повітря автомобільної стоянки.
Усе було на звичних місцях, як і належить, усе було нормально як ніколи, і навколо ані лялечки. Але все, що лишилося за ним, було таким хибним, перекрученим, неправильним, занадто безнадійним, аби це можна було виправити. Галас став зовсім нестерпний, і тепер додалося ще криків — таких, яких не могли породити людські вуста. Він зумів знайти свій пікап. Спромігся вставити ключа в запалювання, крутнути його, а потім погнати авто зі стоянки. Його прихисток, маяк, був лише за півмилі звідсіль.
Він не дивився у заднє дзеркальце, не воліючи бачити нічого, що могло б виллятися в ніч. Зірки були такі далекі й такі близькі там, високо, у темному небі.
22. ЖАР-ПТАХА
Протягом усього спуску Жар-птаху не покидало стійке відчуття, що вона тут уже все знає, навіть якщо це пережив хтось інший, — пам’ять про потоплення, про нескінченне потоплення, а потім переміщення тих незрозумілих слів із журналу біологині, наприкінці, з чим вона зіткнулася, і чого зазнала, й що відкрила. І Жар-птаха не хотіла нічого з цього — не хотіла Керманича, як і того, щоб він дибав слідом за нею. Він не годився для цієї ролі, не був призначений для такого досвіду. Ви ж не можете самі себе приректи на мученицьку смерть у Нуль-зоні: ви можете тільки спробувати зникнути, та й у цьому не можете бути певні.
Якби біологиня тоді, так давно, не притулилася до муру, вдивляючись у ті слова, то не з’явився б її двійник у такому вигляді: повне занурення у спогади та проникання вглиб. Вона, можливо, повернулася б із вичищеною свідомістю, де не було б жодних знаків про її роль біологині, а натомість — із функцією бути десь у потрібний час, але не в тому місці, або у потрібному місці, але не в той час.
Яке дивне полегшення: слова на мурі були ті ж самі, почерк той самий, і тепер вона могла тлумачити це як ностальгійний натяк на чужу екосистему, на прийом чи позу, чого ні Збирач, ні вежа так і не змогли донести на Землю. Тому що це не було життєздатним? Тому що це не було їхньою метою — а, отже, натомість надали ці слабкі знаки того, звідки вони з’явилися й для чого, та що думали?
Вона відкинула респіратор, як і ту ідею, що якимсь чином Нуль-зона сконцентрувалася саме тут, у цьому тісному просторі, на цих східцях, у цих словах, які палають на стіні, такі їй знані. Нуль-зона оточувала їх; Нуль-зона не зупиняється на одному місці чи на одній постаті. Це були порушення у небі, про це говорив, описуючи рослину, Керманич. Це були небеса і земля. Вона може допитувати вас із будь-якої позиції, або взагалі не мати позиції, і ви навіть не розпізнаєте її дій як форми допиту.
Жар-птаха не почувалася сильною, коли вони обоє спускались у люмінесцентному світлі, міцно тримаючись за стіну праворуч, але й не боялася.
Відбулася накладка, у пам’яті й у тій миті, різкий коловорот потужного двигуна чи серцебиття, і вона знала, що навіть як Керманич це почує, то зможе визначити його. Звідти вони поспіхом перейшли до того місця, звідки було неможливо повернутися: за мить вони побачать того монстра і розпізнають його. Вже за рогом.
— Я хочу, щоб ти лишився тут, — сказала вона Керманичу.
— Ні, — відповів він; вона так і знала. — Ні, не лишуся.
Несподівана приємність у його голосі. Своєрідна втомлена рішучість.
— Джоне Родріґесе, якщо ти підеш зі мною, я не зможу тебе врятувати. Тобі доведеться все побачити. Твоїм очам доведеться розплющитися.
Вона не могла забрати в нього імені, тут, коли всьому буде кінець. Вона не могла забрати в нього право вмирати, якщо це з ним станеться. Більш нічого й не лишалося сказати.
Протоптуючи пам’ять, протоптуючи стежку Керманичеві, Жар-птаха почала спускатися до світла.