"Сатурна" майже не видно
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Лещенко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Сатурна" майже не видно». Краткое содержание книги:
Порушимо це мовчання. Тепер це можна зробити. Візьмемо одну з папок, струснемо з неї пилюку часу. Почнемо читати документи. І ось ми вже чуємо живі голоси й бачимо героїв повісті.
Потім Гурєєв залишиться в Москві для виконання особливого завдання. Підшукайте йому житло на перші дні. Привіт. Доктор».
Розділ 26
Командир батальйону сто дев'ятої дивізії капітан Тихомиров не спав третю ніч. Разом з солдатом Кравченком він, не вилазячи, сидів у тісному окопчику бойової охорони. Лише вдень вони по черзі спали потроху. Обличчя в обох заросли сірою щетиною. Вже п'яту добу з сірого неба сіявся дрібний, в'їдливий дощ. На дні окопчика поблискувала вода. Їхні шинелі промокли наскрізь, набухли, стали важкими, і, хоч уночі буо по-літньому тепло, обох немилосердно морозило.
— Ну, розумію я, тут моя служба, — сказав Кравченко, співчутливо дивлячись, як комбат роздратовано припалював відвологлу цигарку. — А чого ви страждаєте, товаришу капітан?
— Треба, Кравченко, треба, — пробурчав Тихомиров і шпурнув під ноги цигарку, яка так і не запалилася.
— Ви сховайте, товаришу капітан, пачку на тіло, під гімнастьорку, — порадив Кравченко. — За годину просохне.
Тихомиров засунув «Біломор» за пазуху, щулячись від дотику до тіла холодної і мокрої пачки.
— Наступ, чи що, тут готується? — помовчавши, спитав Кравченко.
Тихомиров не відповів. Кравченко питав його про це уже втретє. Капітан твердо вирішив, що аж до початку самої справи, заради якої вони тут стирчать, він солдатові нічого пояснювати не буде. І в Москві йому сказали, що язик треба тримати за зубами. А якщо говорити відверто, він і сам про це знав дуже мало. Знав, що справа дуже важлива, а тому й така секретна. Позавчора його викликали не куди-небудь, а в Москву. Літак У-2 спеціально для нього ганяли. А в Москві довелося побувати у такого великого начальника, що він спочатку і говорити з ним до пуття не міг. Тихомиров так і не з'ясував, хто був за званням той начальник, одягнутий у цивільне. Але Тихомиров бачив, що перед ним виструнчуються навіть полковники. І на всякий випадок звертався до нього: «товаришу генерал».
Генерал привітався з ним і без зайвих балачок підвів до детальної карти фронту, що займала майже всю стіну його величезного кабінету. Довгою указкою він доторкнувся до місця на карті, що його Тихомиров знав, як свої п'ять пальців. Тут була ділянка фронту, яку тримав його батальйон.
— Це місце вам знайоме? — спитав генерал.
— Так точно, товаришу генерал.
— Ваш батальйон стоїть тут?
— Так точно, товаришу генерал! Тут.
— Коли ви особисто були отут, де яр?
— Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.
Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:
— Вони пройшли благополучно?
— Так точно, товаришу генерал.
— Німці їх не обстрілювали?
— Так точно.
Генерал скривився.
— Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.
Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.
Генерал закурив.
— Отже, німці їх не обстріляли? — тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко запитав: — А не дивно це?
— Так точно, дивно, — відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». — Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.
Генерал усміхнувся.
— В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?
Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.
— Так, значить, яр, товаришу генерал, — почав Тихомиров, озираючись на карту. — І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.