Чого не гоїть огонь

Планета в той час оберталася тяжко й повільно, простір був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камінь, повітря було крижано-холодне. Навіть захід дихав полюсом, зі сходу ж різало гострим, як бритва, степняком.

Особливо неутульними видавались вечори й ночі. Довкруги шуміло, грюкало, вибухало огнем, ніби там десь щось валилося і не могло звалитися.

У цій холодній, згущеній атмосфері моталися, мов піскарики в сітці, люди. Хтось плював на них огнем і холодом з висот Урана чи Нептуна, прибивав їх до поліських багон, до берлінських руїн, до тихоокеанських глибин.

Але планета все-таки крутилася, сонце вставало й сідало, чергувались дні і ночі, креслились місяці й роки.

Велике село Дермань також жило своїм життям. Поки що оминала його лиха година, але вона стояла в повітрі, як грізне моменто, і кожна дитина відчувала її неухильне наближення.

— Кажу вам, — говорив якимсь пророчим голосом старий Михайло на Запоріжжі, — йдуть сумашедші! З ними не змовишся словом людським. На них не діють ніякі сльози… У, їхніх серцях ніколи не було милосердя. Вони не підбивають, вони неволять і ганьблять…

Це знав не один Михайло, це знали всі люди — старці й діти, ціле повітря. А тому всі що могли ішли в ліс. Ліси виповнилися ущерть і чекали. Під снігом, під холодним дощем, під тяжким небом. Лише дим зводився над лісом, ніби він десь там внизу безперервно тлів. А довкруги була глибока тиша.

Тиша була і в таборі Попівщини, куди Троян не приймав мирного населення. Він не казав навіть чому, він завжди був проти втягання всіх як є у загальний вир. Він лише подав на всі боки вість, що ні жінок, ні дітей не приймає, що це не табір для всіх, що це — фортеця і що тут лише ті, що б'ються…

На всій території цього шматка Волині — на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем'янця — розкинулось царство лісової армії. Це щось не теперішнє. Це вийшли з віків деревляни і дуліби. Це вони кладуть огні, всі оті курені Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й інших таких самих. Їх ніхто не знає, вони звільнилися від сучасного, відкинули навіть свої імена і вдягнулися в одіж минулого. Тут їхнє все. Їх жінки, їх діти. Тут вони готові впасти і знов увійти в свою землю.

На Попівщині у Трояна трохи інакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян із своїми вічними Царенком, Залізняком, Терешком, Булавою, Майданом і Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, міцно підперезаних, завжди чисто голених і зачесаних, ніби вони у звичайних казармах. Троян не любить імпровізації. Він не партизан, він — армієць.

У нього тісний зв'язок з найближчим відділом Ясеня на Гурбах, він знає маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох боків, від Шумська з півдня і Будаража з півночі. І знає він, що там готують бригад п'ять НКВД, кілька панцерних бригад, з'єднання летунства, кілька батарей гармат — разом тисяч тридцять солдатів.