Останні орли [= «Гайдамаки»]

— I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! — мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.

— Нi, пане-брате, — впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: — Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, — чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд’яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.

Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, — Залiзняк показав рукою на пiвнiч, — а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хатi стало поночi.

Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…

Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, — коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Нiколи! — грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання — всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!

Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.