Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
Мені здалося, ніби я чую шум вуличного руху під вікном місіс Гутіерес. Здурів чи що. Вона вже, певне, давно поклала трубку.
— Дякую за терпіння, — мовив я.
— Гей, чоловіче, вам чого? — почувся голос позаду.
Я поклав трубку і обернувся.
Паперовим морем до мене брів довготелесий кощавий добродій з прозорою капкою на кінчику гострого носа. Він обмацував мене жовтими, наче від нікотину, очима.
— Я дзвонив сюди з півгодини тому, — кивнув я на телефон, — і оце щойно відповів собі.
Добродій утупився поглядом у телефон, почухав у потилиці, й аж тоді до нього дійшло. Він видушив із себе якусь подобу усмішки й промовив:
— Чортзна-що.
— От і я так думаю.
Мені здавалося, він пишався тим, що ніколи не підходить до телефону: краще самому вигадувати новини, ніж чути їх від інших.
— Слухайте, чоловіче, — поволі почав він, чекаючи, поки наступна думка змінить попередню. Це був один з тих мислителів, що, перш ніж завести в двір корову, мають винести з дому меблі. — А ви часом не той… не з лягавих?
— Ні, я тільки з хортів.
— Що?
— Пам'ятаєте «Двох чорних круків»?
— Про що це ви?
— Був такий фільм у двадцять шостому році. То там два білі злочинці, замасковані під негрів, називали так детектива. А втім, не зважайте. Скажіть, чи не ви написали оце? — Я показав йому останню сторінку «Януса» з тим жахливим оголошенням.
Він глипнув на сторінку.
— Та ні. Це ж приватна публікація. Хтось надіслав.
— А ви не завдавали собі клопоту подумати, скільки лиха може наробити таке оголошення?
— Слухайте, чоловіче, ми їх не читаємо, ми їх тільки друкуємо. У нас вільна країна, хіба ні? Ану дайте погляну! — Він вихопив у мене газету й, ворушачи губами, прочитав оголошення. — А, так-так. Пам'ятаю. Забавне, еге ж?
— Ви хоч розумієте, що хтось може повірити цій фальшивці?
— І чого б то я ліз не в своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій. — Він тицьнув мені в руки мою газету.
— Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.
Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.
— Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Листа ми перешлемо. Або він сам прийде забере.
— Справа невідкладна. Померла людина. Людина… — Мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав з кишені коробочку сірників. — Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, — мовив я.
— Яка пожежа?
Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок з біфштексом. На обличчі його з'явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п'ять чи шість літрових молочних упаковок з провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.
Щоб привернути його увагу, я запалив сірника.
— Ну-ну! — сказав він.
Удаючи з себе слухняного хлопчину, я задув сірника, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другого.
— А якщо я кину його на підлогу?
Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірника, вогонь добіг би до його ніг за п'ять секунд.
— Не кинете, — сказав він.
— Ні? — Я задув цього сірника й чиркнув третім.
— Це ви такий бісів гуморист, еге?
Я кинув сірника на підлогу.
Господар зойкнув і відскочив.
Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.
Господар звів дух і дав волю гніву.
— А тепер геть звідси під три чорти! Ви…
— Стривайте. — Я запалив ще одного сірника, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.
Потім торкнувся сірником то там, то там, і папір зайнявся.
— Якого біса вам треба?
— Тільки номер телефону. Й більш нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні — то все тут піде з димом!