Історія держави і права України : підручник.

Злочинцю, якого суд приговорив до страти, за клопотанням товариства могли призначити м’якше покарання. У разі повторного скоєння ним злочину громада зобов’язувалася спіймати його і доставити на Січ. Зважаючи на обставини, що пом’якшували провину, а також на наявність у злочинця малолітніх дітей, іноді смертну кару заміняли побиттям киями. У якості додаткового покарання в такому випадку застосовували конфіскацію майна, причому одну частину віддавали на військо, другу - старшині, третю частину і все рухоме майно винного - його дружині й дітям, якщо він був жонатим. Проте, зазвичай, призначені судом і схвалені кошовим отаманом вироки не підлягали оскарженню і виконувалися негайно.

Для виконання страти у запорозьких козаків не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його, як правило, наказували й страчувати злочинцеві. Якщо ж на той час був лише один засуджений до страти, то його залишали чекати до того часу, поки не з’являвся другий, і новий злочинець страчував попереднього.

Приватно-правова регуляція на Січі не була розвиненою. Виникнення та функціонування норм приватного права було пов’язане з наявністю особистої власності запорожців на речі і зброю, а також їхнього права на частку від військової здобичі, спільного полювання чи рибної ловлі. За козацьким звичаєм існував специфічний порядок регуляції приватно- правовивих відносин, причини і сутність яких безпосередньо пов’язані з особливостями соціально-правової організації Січі. Запорожці з молоду зв’язували себе зі своїм куренем і з того часу не були сторонніми один одному, перебуваючи в тісних відносинах спорідненості. У складі куріня могли перебувати близькі родичі: брати-козаки, дядькі й племінники тощо. Практикувалося й духовне споріднення, що встановлювалося хрещенням (хрещені батько й син). Це стосується випадків, коли запорожці брали в Криму, Туреччині й Польщі в полон хлопців мусульманського чи католицького віросповідування і комплектували їми свої лави на взірець яничарів. Крім зазначених, на зразок родових були ще відносини, що походили з виучеництва. Молоді козаки, яких називали джури, проходячи військову підготовку при досвідчених запорожцях, по-синівському виконували свої обов’язки щодо названого батька. Джура був нерозлучно з своїм батьком-козаком, ділив з ним усі незгоди й радощі життя і діставав у спадщину його речі.

Але головна сутність курінної спорідненості полягала в тому, що вільні козаки, чужі один одному, не вдовольнялися приятелюванням і спільним життям - серед них було розвинене побратимство. На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі у них все було спільне. Вони дарували один одному кращу зброю, речі, які до них потрапляли. Якщо одного з побратимів хтось кривдив або ображав, інший вступався за нього, коли ж побратима було вбито, той побратим, хто залишався живим був за нього месником. У боях побратими билися поруч, захищаючи один одного. Коли траплялося, що один побратим попадав у полон, другий мав все зробити, щоб відшукати його і визволити або викупити. Якщо ж з якихось причин це не вдавалося, він мав особисто віддатися в неволю з умовою, щоб побратима було звільнено.