У пошуках утраченого часу. Полонянка
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #5
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Полонянка». Краткое содержание книги:
Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: «Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали», постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі — явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.
Коли ми впали на подвір’я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. «А я вже довгенько до вас придивлявся, — сказав він, відсапуючись. — І все вагався, чи ж не дивниця, га? — Сказати «дивно», замість «дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. — Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. — Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив’яним блиском близької бурі. Задуха, яка з’являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен «цабанив» його, тепер не давала йому вільно дихнути. — Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто — Морель». — «Чому — «надто»? — спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. «Наш приятель Саньєт, — похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, — незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли «надто» означало «особливо».
У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум’ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.