Шляхи свободи. Відстрочення

Він простягнув руку і доторкнувся до великої безформної маси. Це було хутро. Під хутром були, напевне, укривала, потім оберемки одягу, а далі м'яке біло тіло, равлик у своїй черепашці. Ото, либонь, гаряче їй! Він легенько погладив хутро, й до нього долинули важкі теплі пахощі. Так ось чим тут ще пахнуло. Він погладив хутро проти шерсти, і це принесло йому втіху.

— Ви білявка, — переможно сказав він, — у вухах носите золоті сережки.

Вона засміялася, і ліхтарик засвітився знову. Та цього разу вона спрямувала його на своє обличчя; хитавиця погойдувала ліхтарик у її руці; світло бігало від грудей до чола, пропливало по нафарбованих устах, золотило легенький світлий пушок в кутиках вуст, кидало червоні тіні в ніздрі. Загнуті темні вії крихітними лапками стирчали над набряклими повіками, ніби перекинуті на спину жучки. Вона була білява: коси легкою хмаркою пінилися довкруг голови. У нього здригнулося серце. Він подумав: така гарна, й хутко відсмикнув руку.

— Впізнав я вас. З вами завжди був добродій, який котив вашого візка; ви проїжджали й ні на кого не дивилися.

— Я дуже гарно роздивилася вас крізь вії.

Вона трохи звела голову, й він цілком її впізнав.

— Ніколи й на думці не мав, що ви можете дивитися на мене, — сказав він. — У вас був вигляд такої заможної пані, куди нам до вас; я гадав, що ви лікуєтеся в пансіонаті „Бокер“.

— Ні, — сказала вона. — Я була в „Моншале“.

— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.

Світло згасло.

— Я дуже вбога, — сказала вона.

Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.

— А це?

Вона засміялася.

— Все, що лишилося в мене.

Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.

— Ви були співачкою? — поспитався він.

— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.

— А я думав, що ви співачка.

— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австрію після аншлюсу.

— Ви були вже хворою?

— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.

— А потім?

— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.