Моє сторіччя

У кожному разі, ми почали дивитися з першої серії; здається, це було в грудні, а на Різдво вже відбулася суперечка між Генрі та Францом — через облізлу ялинку. Але потім вони якось там помирилися. У Баймерів Святвечір почався невесело, бо Маріон зі своїм Василієм дуже хотіла поїхати до Греції, але потім Ганс Баймер привів двох сиріток. А ще вони запросили самотнього в’єтнамця Ґунґа і врешті-решт дуже непогано відсвяткували.

Іноді під час нашого з фрау Шольц перегляду «Лінденштрассе» я згадувала перші роки свого заміжжя, коли ми з твоїм дідусем дивилися серіал «Родина Шьолерманнів» в одному ресторанчику, де вже поставили телевізор. Ясна річ, чорно-білий. Це було десь приблизно в середині п’ятдесятих. Але тобі для твоєї магістерської роботи потрібно знати, що було цікавого у вісімдесятих роках. Так-так, якраз того року, коли Маріон Баймер якось повернулася додому дуже пізно і з розбитою головою, отоді й почалася ця історія з Борисом та Штефі. Я взагалі не дуже цікавлюся тенісом, ця біганина туди-сюди на корті ніколи мені не подобалася, але тоді ми цілими годинами спостерігали за тим, як дівчина з Брюля і хлопець із Ляймена — так їх тоді називали — ставали все більш вправними. Фрау Шольц незабаром почала розумітися на всіх цих подачах і поверненнях. А я так ніколи й не змогла збагнути, що означає «тай-брейк», тож мусила постійно перепитувати. А коли під час Вімблдонського турніру наш Борис переміг одного тенісиста з Південної Африки, і наступного року — знову переміг, тепер уже якогось чеха Лендла, якого всі вважали непереможним, я просто вся тремтіла від страху за мого хлопчика, якому тоді ледь виповнилося сімнадцять. Я тримала за нього обидва кулаки. А у вісімдесят дев’ятому, коли в політиці нарешті щось заворушилося, він знову переміг у Вімблдоні — цього разу шведа Едберґа, після трьох сетів, — і я аж розридалася, разом із моєю любою сусідкою.