Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Я ніколи не промахувалася. Ми стріляли кулями, які за допомогою газового механізму вприскували велику дозу зо-латилу. Він падав майже миттєво. Але мені жодного разу не вдалося уникнути панічного страху, від якого волосся ставало дибом на голові.
Так і зараз. Те, що віддаляється від мене, це лише тінь, незнайомець, людина, яка не помічає моєї присутності. Але на моїй нечутливій від холоду шкірі; немов голки їжака, настовбурчуються волоски.
Я виходжу до сходів через підвал. Квартира механіка замкнута, і скотч на місці.
Двері до квартири Юліани відчинені. Коли я проходжу мимо, вона виходить на сходи.
— Ти їдеш, Смілло?
Вигляд у неї безпорадний і змучений. Все одно я її ненавиджу.
— Чому ти не розповіла мені про Вінґа? — кажу я. — Про те, що він приїжджав по Ісайю.
Вона починає ридати.
— Квартира. Він дав нам квартиру. Він якесь цабе в житловому кооперативі. Він би міг відібрати її у нас. Він сам так сказав. Ти не повернешся?
— Повернуся, — кажу я.
Це правда. Мені доведеться повернутися. Вона — єдине, що залишилося від Ісайї. Як і я для Моріца — єдиний зв’язок з моєю матір’ю.
Я підіймаюся на свій поверх. Скотч не зрушено. Я відчиняю двері. Усе лежить так, як я і залишила. Я збираю найнеобхідніше. Виходить дві валізи, і вони важать стільки, що мені довелося б викликати вантажників. Я намагаюся все укласти знову. Це важко, бо я не наважуюся запалювати світло, — мені доводиться складати все у відбитому снігом світлі міста, що просочується через вікно. Врешті-решт я обмежуюся великою спортивною сумкою. Але не без жахливих жертв.
Стоячи посеред кімнати, я роззираюся востаннє на всі боки. Потім дістаю з ящика Ісайїну коробку і кладу її в сумку. Подумки я швидко прощаюся зі своєю домівкою.
У цю мить дзвонить телефон.
І хай собі дзвонить на здоров’я. Я ж не говорила механіку, що піду сюди. І в мене немає особливого бажання розмовляти з поліцією. Все інше теж може зачекати. Мені просто не треба брати трубку. Я ризикую втратити все, вигравати ж мені нічого.
Я знімаю скотч і беру трубку.
— Смілла…
Говорить він спроквола, майже неуважно. Але при цьому оксамитовим, звучним, як у рекламному ролику, голосом. Я його раніше не чула. Волосся у мене на потилиці стає дибом. Я знаю, що цей голос належить людині, від якої я тільки що стояла на відстані менше метра. Я знаю це напевно.
— Смілло… Я знаю, що ти там.
Я чую його дихання. Глибоке, спокійне.
— Смілло…
Я кладу трубку — не на важіль, а на стіл. Мені доводиться взяти її двома руками, щоб не впустити. Вішаю сумку на плече. Я не витрачаю часу на те, щоб перевзутися. Я просто вилітаю з дверей, біжу вниз темними сходами, на вулицю і по Странґаде, через міст і по Хаунеґаде. Неможливо тримати себе в руках кожну секунду. У кожного з нас буває момент, коли паніка перемагає.
Ландер сидить у машині з працюючим двигуном. Я кидаюся на сидіння поряд з ним і притискаюся до нього.
— Непогано для початку, — каже він.
Минає якийсь час, перш ніж мені вдається віддихатися.
— Як виняток це був вираз симпатії, — кажу я. — Не уявляй собі дуже багато.
Я не заперечую проти того, щоб він підвіз мене прямо додому. У всякому разі, на сьогоднішній вечір я втратила будь-яке бажання вештатися самій у темряві. І я не знаю іншого місця, куди я могла б поїхати. Двері відчиняє сам Моріц. У білому махровому халаті, білих шовкових шортах, з розкуйовдженим волоссям і заспаними очима.
Він дивиться на мене. Він дивиться на Ландера, який тримає мою сумку. Він дивиться на «ягуар». У його напівсонному мозку блукають, борючись одне з одним, здивування, ревнощі, давня злість, дратівливість, цікавість і ввічливе обурення. Потім він тре щетину на обличчі.
— Ти зайдеш? — каже він. — Чи мені просто просунути тобі гроші через щілину для газет?
5
Ребра — це замкнуті еліптичні орбіти планет, з фокусами в sternum — груднині, білому центрі знімка. Легені — це сіруваті тіні Чумацького Шляху на тлі чорного свинцевого небесного екрана. Темні контури серця — це хмара попелу від згорілого сонця. Туманні гіперболи нутрощів — це самотні астероїди, блукачі Всесвіту, випадковий космічний пил.
Ми стоїмо в приймальні Моріца перед екраном, на якому висять три рентгенівських знімки. Зменшення за допомогою техніки фотонної фотографії з усією ясністю показує, що людина — це цілий світ, Сонячна система, побачена з іншої галактики. І все-таки ця людина мертва. У вічній мерзлоті Хольстейнсборґа хтось пневматичним буром видовбав їй могилу і закидав зверху камінням, а потім залив цементом, щоб до цього місця не збігалися песці.