Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Рейневан накульгував, він відбив п’ятку: йому вже давно не доводилося долати пішки настільки великі відстані. Праворуч від нього хекав у дибах молодий чоловік, його ровесник. Той уже вночі, будучи явно менш отупілим, ніж решта, рваними реченнями представився як товариш столярського ремесла з Яромержа, який вирушив на вандр — це слово означало мандрівку з метою вдосконалення професійних умінь. По дорозі з Їчина до Житави на нього напали і схопили мартагузи. Ковтаючи сльози, челядник благав Рейневана, якщо тому якимось чудом вдасться викрутитися, повідомити про його долю Альжбету, дочку майстра Ружички, яромержського кравця. Він декларував, що якщо він уціліє, то повідомить вказану йому особу. Рейневан не вказав ні на кого. Він не довіряв. І не вірив у чудеса.
Вони йшли ярами, лісами, просіками у тінистих букових лісах, серед зелених ялин, серед груп яворів, ясенів і в’язів. Проминали стрункі придорожні осінні берези-красуні, вродливі, немов зодягнені в парчу принцеси. Краєвид і справді міг тішити очі й наповнювати душу радістю.
Та якось не тішив. І не наповнював.
Сонце подолало вже чималий відрізок шляху до зеніту, коли з голови колони пролунали окрики та іржання коней. Тож неприємним, болісно прикрим виявився вигляд Прищуватого, який стискав у велемовному привітанні правицю десятника, що командував кінними.
Зустріч явних знайомих відбулася на роздоріжжі, з якого посилений ескорт погнав колону в південному напрямку. Хащі швидко закінчилися, ліс порідшав, піщаниста доріжка почала витися серед скель з фантастичними формами. Високо підняте сонце світило з-за купчастих хмар, які повзли по блакиті.
Раптом мета їхньої дороги стала видимою. Видною як на долоні. Очевидною.
— Невже це… — зойкнув Рейневан, намагаючись відсунути від натертої шиї кант дошки дибів. — Невже це…
— Айно… — похмуро підтвердив товариш столярського ремесла. — Певна річ…
— Троски… — застогнав хтось у них за спиною. — Замок Троски. Боже, май нас в опіці…
З порослого рідколіссям узгір’я стирчала самотня, дивовижна, дворога скеля, як чортяча голова, як нашорошені вуха захованої вівчарки. Скеля — Рейневан не знав про це і знати не міг — була застиглою магмою, виливом вулканічного базальту, що вирвався на поверхню. Екстравагантна серед цього пейзажу скеля, домінуючи над навколишньою місцевістю, не могла не впасти комусь в око як природний фундамент для твердині. Цим “кимсь” — про це вже Рейневан знав, перед походом він отримав трохи інформації — був славнозвісний Ченєк з Вартенберка, за короля Вацлава — празький бургграф. Найнятий Ченєком будівничий вправно використав вулканічний релікт: врізав власне замок у сідловину між базальтовими рогами, а на самих рогах розмістив вежі. Вища з них, побудована на східному розі, стрункіша і чотиригранна, носила назву Панна. Західну, нижчу, пузату і п’ятикутну, назвали Бабою. У 1424 році — володарем замку на той час уже був Отто де Бергов, затятий ворог і жорстокий переслідувач тих, хто приймали причастя з Чаші, - замок взяли в облогу розлютовані таборити. Але не допоміг довготривалий обстріл з катапульт і бомбард, невдачею закінчився штурм, Божим воїнам довелося відступити. Відтоді Троски було визнано неприступними. Де Бергов же бундючився і далі утискав навколишніх гуситів залізом, вогнем і зашморгом.
— Ну ж бо там! — крикнув спереду Прищуватий. — Замок перед нами! Поженіть-но цих свиней під гору, хай починають жвавіше ногами перебирати!
Свиснули батоги. Посипалися удари і лайки.
їх загнали через вузьку браму на огороджене мурами передзамче, яке звужувалося до західної сторони і було покрите тінню від верхнього замку. Зігнавши в цвінгер[158], познімали диби. Рейневан занімілою рукою обмацав шию і виявив, що її натерло до крові. Столярський товариш почав щось йому говорити, обірвав з криком, коли ремінь батога упав йому на спину.
— Поставати, пся! — заревів Прищуватий. — Стояти! І ні пари з писка!
Під штурханами й стусанами вони поставали під муром. Було їх, Рейневан допіру тепер зміг докладно полічити, разом з ним тридцять три особи, в тому числі сім жінок, четверо старців і троє безвусих підлітків. Ні старці, ні хлопчаки не справляли враження таких, що надаються до рабської праці. Дивно, що вони опинилися серед схоплених.
158
Простір між зовнішньою і внутрішньою стінами фортеці (з нім. Zwinger).