Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

— Чай у вас смачний, — похвалив, — а мед — нема слів.

— Отож! — повчально підвів угору пальця Стецюк. — Я вивожу вулики на гречку, а там поруч ще еспарцетове поле.

— Пофортунило Григорієві Андрійовичу, — досить безцеремонно обірвав його Хаблак, — такі смачні чаї щодня розпивати…

— Еге ж, — підтвердила Христина, солодко зиркнувши на Олену Демидівну. — З такою жінкою, як сир у маслі купається… Чоловіки тільки в нас нетямущі: їм що добре, що погано… Рідко хто може справжню жінку оцінити.

Розмова почала набирати бажаного характеру, й Хаблак спробував спрямувати її в потрібне русло:

— Одразу видно, — обвів рукою вхожені грядки й накритий стіл, — гарну господиню одразу видно.

— Оце чоловік! — захоплено вигукнула Христина. — А кажуть, що міські нетямущі!

Хаблак уважно подивився на неї і вирішив, що розмова на підтекстах тут, либонь, не пройде. Мовив просто:

— А Григорій Андрійович казав мені, що холостякує. Але ж тут поруч така жінка — не кожен чоловік устоїть.

У Христини загорілися очі.

— Та хто ж встоїть проти Олени? — засокорила. — Нема такого чоловіка, ви тільки гляньте, ще молода, вродлива, роботяща, жінка в соку, й пропаде ні за що. Я їй уже вкотре кажу: дурепа, Григорій Андрійович тебе на руках носитиме, а вона затялася…

Хаблак помітив, як почервоніла господиня, і підлив масла у вогонь:

— Григорій Андрійович — чоловік видний. Хворий от трохи…

— Бо сам винен, — безапеляційно заявила Христина, — не шкодує себе. А ти, Олено, не жалієш його, пішла б за нього та поберегла для людей.

— Ви що, відмовили Григорію Андрійовичу? — удавано здивувався Хаблак.

Майор побачив, як знову почервоніла жінка, видно, ця розмова подобалась їй і остаточної крапки в їхніх стосунках з Дорохом ще не було поставлено.

І все ж Олена Демидівна махнула рукою і мовила, правда, не дуже категорично:

— На чорта мені муж, так я сама собі бог і цар, встала не м’ята, лягла не клята.

— Що ти, Олено! Хіба Григорій Андрійович тобі хоч одне погане слово сказав?

— Ні, — зізналася й нараз посміхнулася так щасливо, що, либонь, не лише Хаблакові, а навіть не дуже-то й тонкошкірому Стецюкові стало зрозуміло, що в них з Дорохом свої особливі стосунки, що все йде до свого логічного завершення і тільки потрібен час, щоби поставити останню крапку.

Либонь, Олена Демидівна зрозуміла, що трохи виказала себе, підвелася і заклопоталася.

— Пийте чай, — запросила, — печиво їжте, ви, товаришу, — присунула Хаблакові вазочку з домашнім печивом, — ще навіть і не покуштували… А я піду, зберу речі Григорію Андрійовичу. Це ж треба, — креснула долонями, — аби таке сталося…

Христина квапливо допила чай, поставила чашку на блюдечко денцем догори й подалася слідом за Оленою Демидівною.

Стецюк обтер рукавом піт на чолі — тепер без жінок два чоловіки можуть хоч порозмовляти спокійно.