Кінець Жовтого дива

— Майже друга, — відповів Могильник.

Труп скинув із себе саван і перетворився на Адила Аббасова.

— Подай умитися, — наказав він.

Суфі почав лити воду йому на руки, що помітно тремтіли. Я дивився на Аббасова й. не впізнав його: він дуже схуд, посірів і був схожий на той малюнок з табличок, які прикріплюють до електростовпів високої напруги й трансформаторних будок: «Обережно! Смертельно!» Та ще до того заріс щетиною, ніби придуркуваті дервіші, які інколи вештаються по базарах. Очі запали, рот і ніс побільшали, словом, Адил-хитрун став ще дужче схожий на дива.

— Випити приніс? — захрипло запитав баттал.

— Приніс, рятівнику мій, приніс!

Вони вдвох з'їли великий шмат вареного м'яса, потім узялися за нарин[28]. Впоравшись з їжею, запили чаєм (Могильник, видно, встиг полагодити термос). За їдою Суфі доповів про обстановку в місті, переказав чутки… І закінчив свою доповідь такими словами:

— Сьогодні ходив на розвідку. Ви не помилилися, мій благодійнику, підвал у будинку полковника є, самого Атаджанова не буває вдома цілими днями, на службу йде рано, повертається пізно…

Адил-негідник вихопив кинджал завдовжки з півметра, з розмаху загнав його в землю.

— О, боже, не дай погаснути в грудях полум'ю помсти!

Могильник підлив у піалу чаю. Розмова пішла про мерця, якого ховали сьогодні.

— Це була жінка? — поцікавився Аббасов.

— Жінка, — підтвердив Могильник.

— Ти знав її раніше?

— Ні, мій благодійнику. Не знав.

— Звідки тобі знати, що в неї золоті зуби? Гляди мені… щоб недаром…

— Певен, що цього разу пощастить. Проводжати покійну приїхали на п'ятдесяти легкових автомобілях! Покійниця з такого поважного дому не може бути без золотих зубів.

Суфі запропонував іти на діло, загорнувшись у саван: якщо хтось помітить ненароком, подумає, що привид, і дасть драла.

Адилу-батталу пропозиція сподобалась. Він мовчки обгорнувся саваном, взяв лопату, що стояла в кутку. Могильник прихопив кетмень, і вони вислизнули в пітьму.

Дивак я, дивак, перелякався того разу, на тіні дерев подумав хтозна-що! Лякатися слід було тепер: привиди в саванах підходять до свіжої могили, починають відкопувати її. Побачивши, як схуд Аббасов, я, грішний, пожалів його, гадаючи, що він надто знесилів. А він орудував лопатою — дай боже! Навіть звиклий до цієї роботи Могильник заледве встигав за ним.

Видно, здобич надто вже вабила…

Ось і розрили могилу. Суфі скочив у яму… Далі я не міг бачити — відвернувся… В голові моїй потемніло, в горлі занудило — насилу стримав себе. І я нічим не міг перешкодити негідникам, адже я на службі і повинен виконувати наказ — ні в що не втручатися.

— Ось, візьміть мій благодійнику; рука ваша, як завжди, легка, — сказав Могильник, вилазячи з ями. — Плюньте мені в очі, якщо тут менше п'ятдесяти грамів золота!

Грабіжники мерців повернулися в склеп святого шейха. Перелічили золоті коронки, виважили на долонях, кинули в брудний, засмальцьований, але туго набитий мішечок. Виходить, не над першою могилою поглумились ці негідники, не першого покійника осквернили… Вони, видно, грабують могили, відколи баттал утік з-під слідства.