Варіант №1. На альпійській верховині

Навряд чи слід говорити як саме — для цього є багато способів, — але вже за день я знав про розмову мого тезка з Борсуком. Наступного ранку мене збудив настирливий дзвінок. Я підвів голову й прислухався — нікого не чекав такої ранньої пори. Знову подзвонили, ще настирливіше. Я, мабуть, даремно заспокоював себе, що буря минула.

Майже ніхто не знав, де я живу. Найкращі друзі ніколи не прийдуть сюди. Хіба тільки в тому разі, коли довелося б рятувати мене від небезпеки й переправляти до Болгарії. Від інших, хто знав мою адресу, не доводилось чекати приємних звісток у такий незвичний час…

Тихо встав, накинув піджак, у якому завжди носив нікельований маузер, але не поспішав відчиняти. На сходах не чути було кроків, непроханий відвідувач явно не збирався йти.

Я підійшов до дверей босоніж, вважаючи, що абсолютно безшумно, і все ж почув характерний, добре мені знайомий голос:

— Годі розглядати мене, відчиняй. Це я.

Я відчинив. Борсук глянув на мене спідлоба, кислий, похмурий, у пожмаканому піджаці.

Не запрошуючи його, я пройшов уперед. Одну руку тримав у кишені, у другій диміла сигарета.

— Закладаюсь, — пробурчав він, — ти накинув піджак тільки тому, що в ньому лежить якась залізяка. І чого ти боїшся? Може, винен?

— Не більше за тебе.

Не чекаючи запрошення, Борсук всівся у фотель і, наче господар, наказав:

— Нічого стовбичити, дай-но газованої води відсвіжити рота, а коли нема води, коньяк напевно знайдеш, хоча знаєш, що я віддаю перевагу нашій слив'янці.

Я вийняв з холодильника воду, дістав пляшку сливової.

— Еге, оце напій! — вигукнув він. — А коли знайдеш щось і на зуб…

Знову застиг як засватаний.

Я нарізав ковбаси, й, коли сів навпроти нього, він уже встиг хильнути ракії. Налив йому ще, цокнулися, випили, і він заплямкав ковбасою.

— Начальство гнівається, коли порушують його спокій, але ти своя людина і нічого бурмоситись. Я щойно з поїзда, подітись нікуди, то — одразу до тебе.

— Звідки приїхав?

Борсук назвав місто, де була американська школа.

— Звідти нема поїздів у такий час.

— Ти їздиш машиною і не знаєш розкладу поїздів.

— Маєш рацію, не знаю, але абсолютно певен, що в цей час звідти нема жодного поїзда.

— Ти диви, як затнеться на чомусь, упертіший за віслюка! Ти краще ще налий мені ракії, бо незручно ж мені самому наливати. Ну, як життя? Виголошуєш промови, закликаєш наших співвітчизників повстати й повалити червону тиранію, а вони й не думають повставати^ та й влада од твоїх промов і коментарів і не збирається хитатись.

Я сидів, мерзлякувато зіщулившись, і дивився на нього скоса, мовчки, очікувально. Знав, що, коли він розбазікався, неодмінно вибовкає і те, за чим прийшов, не чекаючи заохочень чи розпитувань.

— Отже, поживаєш добре, га? І нечисте сумління по ночах тебе не терзає? Чи все-таки щось погане ввижається по ночах? Скажімо, ніж, кров?