Родовичі

І всі присутні люди дивилися на руки коваля Дея. Дивилися з якимсь жалем і надією. Тоді він одвернувся від них, втомлено переступаючи, підійшов до горна, підкинув вугілля і взявся за міхи. Загуділо, залопотіло, жарко задихав горн. Обличчя коваля стало зосередженим і незворушним. Тільки очі волого блищали, але вогонь швидко висушував їх, випалював з них чорноту, і вони знову ясніли на засмаглому обличчі.

Аж ось він вихопив з вогню довгу залізну штибу, однією рукою кинув на ковадло, другою перехопив молоток і комусь кивнув головою. Легко розсуваючи крутими плечима людей, до нього підійшов хлопець, такий же статурний і ясноокий, як і він, закатав рукава вилинялої сорочки. Легко схопив молот і завигравав ним над плечем, прицілюючись і чекаючи знаку коваля. Дей ворухнув бровою.

Важкі удари пробудили землю, і вона, скинувши ранкову сонливість, ледь чутно, м’яко здригалася під ногами. Звуки туго оббігали по всіх закутках кузні, пробивалися до дверей і котились вузькими вуличками.

«Чого це я розлігся, ніби й справді немічний? — Росько підхопився, підійшов ближче до горна і побачив, що дядько Дей кує меча. — Так ось якої роботи жадали його руки!.. Ось чому вони страждали і гнівалися!..» Огнищанин невідривно дивився на вогонь, на розпечене залізне жало, яке від кожного удару молота витягувалось і гострішало.

Кожен удар, глухе зітхання заліза і дзенькіт молота відгукувались щоразу в ньому тремтливою радістю. Він уже не міг встояти на місці, переступав з ноги на ногу, підстрибував і нахилявся. Його руки теж тримали, молота і гупали ним по залізу. Звуки злітали розмірено, дужо, і Росько підставляв їм руки, ноги, плечі. А коли відірвав погляд од вогню і озирнувся, то побачив, що люди в кузні теж підкоряються цим звукам і рухаються їм у лад.

Та ось часто й дзвінко озвалося залізо під молотком самого коваля, і кремезні постаті мовби ледь піднялися над долівкою, рухались легко й спритно. Руки їхні уже ніби стискали мечі, а очі шукали ворога. Глянути йому гостро й загрозливо у вічі, побачити там страх і вдарити мечем. З одного боку, з другого, а потім пригнутись і затулилися щитом. І так безліч разів…

Зупинились лише тоді, коли Дей занурив потемнілого меча у діжку, і вода засичала, забулькотіла від його гарячого доторку.

Та ще не скоро вляглося збудження. І очі зблискували завзято, і груди високо здіймались, і руки стискалися загрозливо. Бігун легко ступав серед людей, зазирав пильно у вічі, ніби вивіряючи кожного. Зупинився біля Роська:

— Уноте, ти приніс нам вість, добивався з далеких країв, щоб попередити нас… І люд київський мовить тобі вдячне слово. Ти відбився од свого роду, живи у нас, матимеш питво та їжу. Але ми ніколи не чули про рід огнищан. Розкажи нам…