Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Ті сльози стали моєю погубою, бо коли вона звела до мене обличчя, до моїх почуттів додалася хвиля ніжності, і серце моє немов розтеклося в грудях, ущерть виповнивши ту велику порожнину, в якій воно билося доти.
— Кассе…— мовила вона, уперше назвавши мене на ім’я.
— Що? — озвався я.
— Поцілуй мене,— дуже просто сказала вона,— тепер уже можна.
І я поцілував її. А потім, засліплені буянням грішної крові та жагою наших сердець, ми переступили і останню межу. В тій же таки кімнаті й тим часом як десь у будинку нечутно ходили слуги, двері стояли відчинені, ось-ось мав повернутися чоловік і ще не запала вечірня темрява. Але нашим захистком від небезпеки була сама наша безрозсудність — сласна жага мовби оповила нас непроникною пітьмою, подібна до того як Венера колись огорнула хмарою Енея, щоб він невидимо пройшов між людьми й підступив до міста Дідони. За таких обставин, як наші, сама безрозсудність відвертає загрозу, а сила пристрасті неначе виправдує і розгрішує провинних.
Хоч вона перед тим плакала, а віддалася мені нібито з тугою і розпачем, проте одразу ж по тому озвалася до мене жваво й весело. Вона стояла посеред кімнати, пригладжуючи коси, і я, затинаючись, наважився сказати щось про наше майбутнє, дуже недорікувато, бо ще не прийшов до тями; але вона відказала: «Ой, не будемо поки що про це думати!» — так ніби я заговорив про щось не варте уваги. Потім квапливо викликала слугу й звеліла принести свічки. Їх принесли, і я зміг роздивитись її обличчя, що було свіже й нічого не виказувало. Коли повернувся чоловік, вона привітала його невимушено й лагідно, і, дивлячись на це, я відчував, як болісно стискається моє серце, хоча й мушу зізнатися, що не від каяття. Скоріш від лютих ревнощів. А коли він звернувся до мене й потиснув мою руку, я страшенно розгубився і був певен, що це не могло не відбитись у мене на обличчі».
Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.
Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»36.