Все королівське військо

Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.

Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»36.