Несказане

Мерилін помітила доньку й простягнула руки, щоб її обійняти. Лише тоді Лідія помітила, що досі стискає в кулаку пачку презервативів, і запхала її в наплічник, за підкладку.

— Ти якась гаряча, — сказала Мерилін і знов узялася за віника. — Я майже скінчила. Потім можемо почати повторювати матеріал до твоїх іспитів.

Віник розплющив крихітні зелені бруньки, що впали з дерев.

На мить Лідія втратила голос, а коли він нарешті з’явився, то прозвучав так різко, що ні вона, ні мати не впізнали його.

— Я ж казала тобі, — відрубала дівчина. — Мені не потрібна твоя допомога.

Назавтра Мерилін забуде цю мить: вигук доньки, її ламкий, тремтячий голос. Це назавжди зникне з її спогадів про Лідію, так, як завжди згладжуються та спрощуються спогади про втрачених коханих людей, і всі неприємні моменти облазять, мов риб’яча луска. Але зараз, вражена незвичайним тоном дочки, вона списує те на втому, адже стоїть уже надвечір’я.

— У тебе не так багато часу, — гукнула вона вслід Лідії, коли та вже відчинила вхідні двері. — Уже травень.

Пізніше, коли вони озиратимуться на цей останній вечір, то майже нічого не зможуть пригадати. Страшна туга обріже так багато спогадів.

Нат протягом усієї вечері випромінював захоплення й багато говорив, але ніхто — разом із ним самим —не пригадає його незвичної балакучості, не пригадає жодного слова з його розповідей. Вони забудуть, як того раннього вечора сонячне світло розливалося скатертиною, мов розтоплене масло, як Мерилін сказала: «Бузок уже розквітає». Вони не згадають, як Джеймс посміхнувся від згадки про «Чарльз Кітчен», думаючи про те, як вони колись обідали там із Мерилін, або як Ханна запитала: «У Бостоні зірки такі самі, як і тут?», і Нат відповів: «Звісно, такі самі». На ранок усе це зникне. Натомість вони ще багато років розбиратимуть цей вечір на частинки. Невже випустили з поля зору те, що мали побачити? Яка забута дрібниця могла б усе змінити? Вони розкладуть його на дріб’язки, намагаючись збагнути, як таке могло статись, але ніколи про це не дізнаються.

Щодо Лідії, то вона весь вечір ставила собі одне й те саме запитання. Не помітила ані батькової ностальгії, ані того, як світилося братове обличчя. І під час вечері, й після неї, по тому, як побажала всім доброї ночі, у голові в неї крутилося те єдине запитання. Як же вийшло, що все настільки неправильно? На самоті, при світлі лампи, під наспівування програвача вона поринула в спогади про Джекове обличчя, у виразі якого поєдналися зухвалість, ніжність і переляк. Про Джека. Про те, як вона завалила тест із фізики, про біологію, про стрічки, книжки та справжній стетоскоп. Коли, через що все пішло не так?