Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
Я міг би закінчити речення за неї. «І поглянь, що з нею сталося».
Маріан замовкла, але слова вже дзвеніли в тиші. Хай що вона зараз зробить, хай що скаже, їх не повернеш. Я мовчав.
Я не міг нічого сказати. Ліна взяла мене за руку і смикнула, повертаючи до життя.
«Ітане, з тобою все гаразд?»
Маріан подивилася на годинник:
— За п’ять дев’ята. В принципі, я ще не можу вас пускати, але до дев’ятої маю бути внизу — раптом прийдуть інші. Тож ходімо.
Ми обійшли будівлю через темний двір, а потім Маріан довго перебирала ключі, аж доки не витягла те, що я б скоріше назвав брелоком: на ключ це було зовсім не схоже. У її руці я побачив залізне кільце з шурупчиком, який Маріан майстерно розкручувала, аж доки кільце не клацнуло й не перетворилося на півмісяць. Чародійський місяць.
Ключ вона встромила в такі собі залізні ґрати, які вели в підвал з заднього боку будівлі. Маріан повернула ключ, і ґрати відчинилися. За ними виднілися темні кам’яні сходи, що вели у ще більше темряву — в підвал під підвалом ДАР. Коли Маріан іще раз прокрутила ключ вліво, уздовж сходів автоматично спалахнули смолоскипи. У їхньому мерехтливому сяйві я навіть зміг розгледіти висічений на кам’яній арці входу напис «Domus Lunae Libri». Маріан іще раз прокрутила ключ, і сходи зникли, а натомість на місце повернулися залізні ґрати.
— І це все? Ми туди не йдемо? — роздратувалася Ліна.
Маріан просунула руку крізь стрижні — ґрати виявилися ілюзорними.
— Ви знаєте, я не можу чаклувати, але й не вживати заходів — теж. Тут різні бували відвідувачі, тож Мейкон і Ларкін змайстрували для мене таку штуку, а Ларкін ще й час від часу перевіряє, чи все з нею гаразд.
Раптом Маріан подивилася на нас абсолютно серйозними очима:
— Ну добре. Якщо ви готові спуститися, я не можу вас зупинити. Так само, як і змінити щось, коли ви опинитесь унизу. Я не можу заборонити вам брати книжки і не вимагатиму повернути їх до того, як Domus Lunae Libri знову відчинить свою браму.
Вона поклала руку мені на плече:
— Ітане, ти зрозумів? Це не жарти. Там, унизу, є дуже могутні речі: книги заклять, сувої чародіїв, темні й світлі талісмани, символи влади. Крім мене і моїх попередників, цього не бачив жоден смертний. Багато книжок зачаровано, на деякі накладено закляття. Тож пильнуй і нічого не бери. Ліна сама принесе тобі потрібні видання.
У Ліни почало скручуватися волосся. Вона вже відчувала чари цього місця, а я насторожено кивав. Мої ж відчуття були далеко не чарівні: у животі крутило, ніби я перепив м’ятного шнапсу. Цікаво, скільки вже років місіс Лінкольн та її вірні подруги ходять туди-сюди отам нагорі, не відаючи, що відбувається внизу?
— Хай що ви там знайдете — запам’ятайте: ми маємо вийти з бібліотеки до сходу сонця. В ній можна перебувати лише з дев’ятої до шостої — тільки у ці години вам дозволено вхід. Сонце зійде рівно о шостій, як і завжди в бібліотечний день. Якщо до цього часу ви не залишите приміщення, вам доведеться чекати наступного бібліотечного дня, а я зовсім не певна, що простий смертний зможе його діждати. Я зрозуміло висловлююся?
Ліна кивнула, беручи мене за руку:
— То ми вже можемо зайти? Мені страшенно цікаво.
— Сама не вірю, що пускаю вас туди. Якби Мейкон чи Амма про це знали, вони б мене вбили… — Маріан перевірила час. — Що ж, після вас.
— Маріан. А ви… а моя мама тут колись була?
Я не міг не запитати: ця думка не йшла мені з голови.
В очах Маріан промайнув дивний блиск:
— Саме твоя мама влаштувала мене на роботу.
Сказавши це, вона просочилася крізь ілюзорні ґрати і зникла у темряві входу. Я почув гавкіт Мовчуна, але вертати було запізно.
Холодні й слизькі сходи, повітря, пропахле пліснявою, — нескладно було уявити, що саме тут місце для вологих, вкритих пилом, забутих речей.
Я намагався не думати про сказане Маріан наостанок. Я не міг уявити, що мама спускалася цими сходами, що вона знала все про той світ, який я щойно знайшов, точніше, який сам знайшов мене в моєму світі. Але вона приходила сюди, і я не припиняв міркувати над тим, як це відбувалось. Вона сама відкрила цей світ — чи її запросили? В кожному разі, згадуючи, що ми обоє знаємо один і той самий секрет, я більше вірив усьому, що відбувалося навколо. Навіть незважаючи на те, що мама не тут.
Хоча на це не можна було не зважати. Я сам спускався кам’яними сходами, різьбленими й пласкими, як підлога старої церкви, оглядав обіруч спуску кремезні валуни, що правили за фундамент старовинної будівлі, зведеної задовго до того, як над нею розташувалося товариство ДАР. Я дивився, куди ведуть сходи, але бачив лише обриси, нечіткі лінії у пітьмі. На бібліотеку це було не надто схоже — радше на те, чим ця будівля, певно, і є, чим вона була споконвіку. На склеп.