Дiм на горi
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дiм на горi». Краткое содержание книги:
Оксана сиділа понура, як предковічна богиня.
— Ну, то хай би вже женився скоріше, — сказала вона. — Мене це так утяжує. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи двері, не можеш поблукати в нічному по домі, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у ті мандри? Хай би ще подивився світу, — Оксана по-змовницькому підморгувала матері.
— Отак глянути збоку, — засміялася Галя, — то подумати можна, що ти, нівроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе…
— Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скільки мені коштує нервів здаватися при ньому отакою гречною, — вона присіла, розвівши поли халата, — і отакою чарівною, — вона скорчила страшну фізіономію. — Я при цьому як позавчорашній борщ. Всі оті ваші розумуваннямання, пфе!
— А все-таки він непоганий співбесідник.
— Сумнівної якості. Знаєш, — Оксана раптом примружилася, — коли б він пішов жити до Олександри Панасівни, я б не ставилася до нього так беззастережно.
— А як би ти ставилася?
— Ніяк, — сказала Оксана, задираючи носика, і йшла у двір витягати з криниці воду.
Досі вона роздягалася тут, у дворі, догола і виливала на себе відро криничної води. Зараз брала те відро і, бурмочучи під ніс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защібку двері, тоді роздягалася і повільно зливала на груди й спину льодяні струмені. Це її влагіднювало, і виходила вона з сарая із обличчям янгола. В цей момент і з'являвся на порозі розхристаний і зачумілий брат. Збігав зі сходів, не помічаючи янгольської подоби сестри, і біг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кілька пригорщ води в лице і хапався за рушника.
— Доброго ранку, братику, — співала за спиною Оксана.
— Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-під рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка…
— Мене збудив твій тютюновий дим, — церемонно підтискала губи дівчина.
— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.
Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.
— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?
— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.
— А що ж ти читаєш?
— Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!
Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум'ям, а губи червоне цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу. Здалося їй, що десь бачила вона таку важку, широку спину, від якої теж струмувала велика, загадкова сила; їй захотілося тоді якнайшвидше повернутись у свою кімнату і, закутавшись із головою в ковдру, замріяти, вигадуючи бозна-які фантасмагоричні пригоди. Можливо, вона допустить сьогодні туди й брата, але дозволить тільки підніжково прислужувати собі і якнайпокірливіше перед нею схилятися. Вона вимкнула світло, як тільки переступив він поріг бібліотеки, і прокралась у темряві до своїх дверей. Ще чула, як кашляє він у себе, як тре сірника й закурює своє огидне кадило; ступала отак навшпиньках і підійшла до вікна. Побачила залиту місяцем долину, повну тріпотливих драглів, синю дорогу річки і на тій річці самотню постать, що начебто на воді стояла. Здалось їй, що та постать змахнула раптом крильми і злетіла над річкою: велика, сіра й кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було ні постаті, ні птаха, цвіла тільки безлюдно синя долина, і поблискував на хвильках, що їх зворушив набіглий легіт, місяць. Похитувався серед неба, великий та круглий, і, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свій мрійливий настрій, вуста її стали тонкі й з'їхали набік — подумала вона, що ось-ось закінчаться канікули і їй треба буде йти до школи. Знайома нехіть прокинулася в її серці, і вона аж зубками скреготнула.