Шлях Срібного Яструба
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ПП «ЦСО»
- ISBN: 978-966-96444-4-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Шлях Срібного Яструба». Краткое содержание книги:
Роман «Шлях Срібного Яструба» переносить читача у стародавні часи, коли у наддніпрянських степах вирували бурхливі події, пов’язані з Великим переселенням народів. Гостросюжетний твір, у якому конкретні історичні події тісно переплетені зі стародавніми легендами і переказами, примусить читача поринути з головним героєм роману — молодим скіфом Атеєм — у дивовижний світ небезпечних і карколомних пригод, дозволить познайомитися з життям і побутом стародавніх народів, які населяли Україну в античні часи.
Для середнього та старшого шкільного віку.
— Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… — Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.
Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил — під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.
— О, зараз буде весело! — зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.
Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…
— Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, — заговорив емеген, — тепер у мене буде велика радість — замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.
— Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! — промовив Алауган.
— Взяти їх! — заричав цар емегенів.
Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса:
— Скіф залишиться мені!
Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.
— Ну от і все, Атею, — почув він голос Гістаса, — все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.
Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак — руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.
— А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, — продовжив Гістас, — за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…
Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.
Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.
— Здається, я тут вже був, — промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.
— Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! — посміхнувся Алауган.
— Ну ось, а я вже хочу їсти, — промовив Жехту, — цікаво, коли тут дають їсти?
— Не сумуй, друже, — відповів Алауган, — невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.
— Або для кількох людожерів, — додав Сурхат.
— Ні, мене вистачить тільки на одного, — майже із жалем сказав Жехту, — єдине, що мене втішає, так це те, що ви забезпечите сніданок для цілого десятка потвор.
— Ну ось, ніколи не думав, що потраплю на бенкет у киплячому казані, — промовив Алауган і спробував розірвати ланцюги.
— Даремна справа, — спокійно промовив Сурхат, — думаєш, чим я тут два тижні займався? Ці кайдани виготовлені із проклятого заліза, яке здобувають невільники емегенів в рудниках Металевого Дракона.
— Здається, так воно і є, — погодився Алауган. Атей тим часом теж заходився досліджувати свої
кайдани. Були вони зроблені з якогось напрочуд міцного і тяжкого заліза і важили, мабуть, більше за нього самого. Замикав ланцюги величезний замок. Атей замислено покрутив замок у руках. Він бачив подібні — батько декілька разів виготовляв замки для грецьких купців. І тут Атей згадав про фібулу, що подарувала йому Орія на кургані Анахарсія. Атей зберігав цю фібулу приколотою до зворотного краю своєї шкіряної сорочки. І вона дивом не загубилась. Атей витягнув її і заходився возитися з замком.
— Ти що, брате, зайнявся чаклунством? — почув він голос Алаугана.
— Так, трохи, — буркнув Атей, коли замок нарешті дзенькнув і кайдани злетіли з його рук і ніг.
Через мить Атей звільнив від ланцюгів і своїх друзів.