Останній шаман

Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим — уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і — в душі — видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо.

Юрась тихо, як мишка, піднявся зі стільця й підійшов до підвіконня. На підвіконні лежала кимсь забута стара газета. Газетного тексту було багато, а берегів мало, для майбутнього оповідання вільного місця вочевидь не досить. Юрасик крутнувся довкруж власної осі, шукаючи чистого паперу. Ампули в картонній коробці, але це ж несерйозно… Навшпиньках рушив він до дверей, обережно натиснув ручку і визирнув у коридор.

Якби Юрась Булочка вчасно не загальмував, лежати б йому в гіпсі поруч із Ліною, бо за дверима стояв, розчепіривши ноги, високий штатив для крапельниць. Зачеплений Юрасиковим черевиком, штатив грюкнув і намірився полетіти на підлогу, потягнувши за собою й кривдника, але журналіст вчасно вчепився в ручку дверей і втримався на ногах, а штатив опинився в міцній жіночі долоні. Юрась завважив довгі нігті, полаковані в ясно-червоний колір, і в грудях йому чомусь зробилося млосно. Він підвів погляд і побачив чорні коси, короною викладені над смаглявим обличчям, на якому вирізнялася хижа червона помада. З-під білого халата визирав високий комір рожевого светра.

— Привіт, — сказала медсестра, на диво схожа на сестру священика — пані Мокош. Щоправда, Юрасик із сестрою священика знайомий не був, але при нагоді йому це міг підтвердити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший.

— Привіт, — відгукнувся журналіст сухими вустами. В грудях і далі млоїло, а карі очі медсестри зблискували веселими й хтивими іскрами.

Жінка в рожевому светрі брязнула ключами в кишені халата й напустила на себе заклопотаного вигляду. Зразу вздовж коридору хірургічного відділення прокотився настирливий дзвінок: лежачий хворий нагально кликав до себе. Медсестра метнулася коридором, зникла за якимись дверима, а звідти визирнула вже з використаним шприцом, якій відправився у смітник. Так само заклопотано жінка в рожевому светрі пробіглася до сестринського посту й кудись подзвонила, при чому під час розмови втаємничено стишувала голос і обернулась до Юрася Булочки спиною. Нарешті вона, заклавши руки в кишені, рішучо спрямувала крок до Ліниної палати.