Пригоди Шерлока Холмса. Том I
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 978-966-01-0448-8
- Переводчик: Волидимир Олександрович Панченко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том I». Краткое содержание книги:
Цей том — перший із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Нарешті вона, як здалося мені, настала. З Аґри нас перевели до Мадраса, а звідти — на Андаманські острови, до Порт-Блера. В тій в’язниці було мало білих каторжан, а оскільки поводився я слухняно, то опинився невдовзі серед привілейованих. Мені дали в Гоптауні хижку: Гоптаун — це невелике містечко на схилах гори Гарієт, — і в мене навіть з’явилася вільна година. Місцина та була гидка, заражена лихоманкою, а за межею наших поселень жили тубільці-людожери, що заради розваги стріляли отруєними шпичаками у в’язнів, коли їм траплялася така нагода. Ми копали канали, працювали на бататових плантаціях і виконували ще й інші роботи, тож цілий день був у нас зайнятий, зате ввечері ми мали досить часу. Я навчився, крім усякого іншого, готувати ліки для нашого лікаря й вивчив дещо з його науки. Увесь цей час я був насторожі — чи трапиться нагода втекти, але острови ці лежать за сотні миль від найближчого суходолу, а на морі там дуже слабкий вітер, а то й нема його взагалі, отож утекти звідти було майже неможливо.
Лікар, доктор Сомертон, був молодий, жвавий хлопець; офіцери збиралися в нього вечорами і грали в карти. Його приймальня, де я зазвичай готував ліки, була поряд з вітальнею, до якої виходило віконце. Частенько, коли мені бувало сумно самому, я гасив у приймальні лампу й підходив до віконця, щоб подивитися на їхню гру й послухати розмови. Я завжди мав охоту до карт, а це було все одно, що грати самому. Там бували майор Шолто, капітан Морстен та лейтенант Бромлі Браун, що командував охороною з тубільців, лікар і ще двоє-троє тюремних чиновників — завзятих і дуже спритних картярів. Одне слово, компанія там збиралася товариська.
Досить-таки скоро я помітив, що вояки щоразу програють, а чиновники виграють. Я не скажу, що вони шахрували, ні, але так уже виходило. Ці тюремні щури, потрапивши на Андаманські острови, ні до чого, крім карт, не бралися, добре знали звички інших і грали як слід, а вояки сідали за карти хіба що задля розваги. Щовечора вони програвали все більше, а коли програвали, то хотіли, звичайно, одігратися. Найгірше доводилось майорові Шолто. Спочатку він платив банкнотами й золотом, потім став писати розписки на великі гроші. Часом він потроху вигравав — це робилося навмисне, щоб підбадьорити його, — а потім доля ще гірш оберталася проти нього. Цілий день він ходив, мов чорна хмара, й навіть пити почав на шкоду своєму здоров’ю.
Одного вечора він програв більше, ніж звичайно. Я сидів у своїй хижі, коли вони з капітаном Морстеном поверталися під чаркою додому. Вони були великі друзі, ці двоє, й ніколи не розлучалися. Майор скаржився на свої програші.
«Це кінець, Морстене, — мовив він, коли вони минали мою хижку. — Я пропав. Мені зосталося хіба що піти у відставку».
«Дурниці, друже! — сказав капітан, ляснувши його по плечу. — Я теж не розкошую, але...»
Це було все, що я тоді почув, але слова ці змусили мене замислитись.
Двома днями пізніше майор Шолто гуляв берегом моря; я вирішив поговорити з ним.
«Я хочу спитати вашої поради, майоре», — сказав я.
«Якої поради, Смоле?» — відповів він, вийнявши з рота сигару.
«Чи не знаєте ви, сер, — почав я, — якій офіційній особі я повинен доповісти про схований скарб? Я знаю, де лежать півмільйона фунтів, але сам скористатися ними не можу, то й подумав: чи не ліпше буде передати їх владі, — може, мені за це скоротять строк?»
«Півмільйона, Смоле?» — видихнув він, утупившись у мене, щоб побачити, чи правду я кажу.
«Так, сер, у коштовних каменях та перлах. Вони лежать там уже давненько. І ніхто про них не знає. Їхній справжній власник — каторжанин, тож вони дістануться тому, хто їх знайде».
«Урядові, Смоле, — пробурмотів він, — вони повинні дістатися урядові». Проте він сказав це так непевно, затинаючись, що я відчув, що він потрапив у пастку.
«То ви гадаєте, сер, що мені слід повідомити генерал-губернатора?» — спитав я простодушно.
«Ну, не треба поспішати, щоб потім не шкодувати. Розкажи мені про все це, Смоле. Всі подробиці».
Я розповів йому всю історію, дещо трохи змінивши, щоб він не здогадався, де це сталося. Коли я скінчив, він довго стояв приголомшений і думав. З того, як треміли його вуста, я бачив, яка боротьба точиться в його душі.
«Це дуже важлива справа, Смоле, — сказав він нарешті. — Нікому ані слова про неї; скоро я знов прийду до тебе».
Він прийшов до мене за два дні — пізно вночі, разом з капітаном Морстеном.