Життя і мета собаки

Розділ 32

Відтак я часто бачив Ганну та Карлі. Вони приїжджали на Ферму, щоб погратися, і мені це подобалося. Карлі розуміла, що Ферма — то моя територія. Важко було це не помітити, адже я там позначив усі дерева. Я був Головний пес, і Карлі не зазіхала на мій титул. Хоча, на моє роздратування, вона постійно забувала, якою є ієрархія в нашій маленькій зграї. Здебільшого Карлі поводилася так, ніби ми звичайні товариші по грі й не більше.

Я виснував, що вона просто не надто розумна. Здається, Карлі думала, що зможе спіймати качок, якщо достатньо повільно підкрадеться до них, і то була чистої води дурість. Я гидливо дивився, як вона повзе по траві, вимазуючи живіт багнюкою, просувається помалу-малу, а на неї тим часом дивиться мати-качка й навіть не моргає. Потім собака робить швидкий стрибок — гучний сплеск, і всі пернаті злітають угору й приземляються на воду просто перед Карлі. Вона там плавала хвилин із п’ятнадцять й ледь із води не вискакувала. Вона гавкала з досади, коли відчувала, що вже наблизилася до качок на відстань одного укусу. Проте пернаті в цей момент змахували крилами й перестрибували на метр далі. Коли Карлі врешті визнавала свою поразку, качки рішуче пливли на неї й кахкали. Іноді собака розверталася й рушала назад, гадаючи, що обманула пташок. Тоді в мене просто терпець уривався.

Ми з Ітаном вряди-годи ходили в гості до Карлі, але це було не так цікаво, адже там ми могли лише гратися на задньому дворі.

Наступного літа десятки людей зібралися на Фермі, повсідалися на розкладних стільцях і дивилися, як я роблю ту штуку, яку колись робив для Майї та Ела (коли я був Еллі). Я повільно й поважно пройшов між стільців і піднявся на дерев’яні сходи, що їх спорудив Ітан, так щоб мене всі бачили. Мій хлопчик відчепив щось від моєї спини, а тоді трохи поговорив із Ганною і поцілував її — всі засміялися, а потім почали мені аплодувати.

Після того дня Ганна почала жити з нами на Фермі. Місце так змінилося, що стало майже як дім Майїної Мами: туди постійно приходили гості. Ітан привів ще двох коників, які склали компанію Трою. Вони були маленькі, тому діти, які приїжджали в гості, любили на них кататися. Хоча, на мою думку, коні — то створіння ненадійні, вони можуть покинути тебе в лісі напризволяще, щойно побачать змію.

Хазяйка Карлі, Речел, невдовзі теж прийшла з дитиною на ім’я Чейз — маленьким хлопчиком, який любив залазити мені на спину, хапати за шерсть і голосно сміятися. У такі моменти я лежав тихо, як тоді, коли ми з Майєю ходили до школи. Я був хорошим собакою — всі мені так казали.

У Ганни було троє дочок, і в них усіх теж були діти, так що в мене було без ліку компаньйонів для гри.

Коли гостей не було, Ітан із Ганною часто сиділи на веранді, трималися за руки, поки вечоріло й холодало. Я лежав біля їхніх ніг, зітхаючи від задоволення. Біль у мого хлопчика минув. Його змінила тиха, спокійна радість. Діти, які приїжджали, називали його Дідусем. Від цього слова в нього відразу радісно тьохкало серце. Ганна називала його «моя любов», «милий» і просто Ітан.