Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
— Одразу видно, що це вам не жарти, еге ж?
Знову Пітер обернувся й поглянув на жінку, цього разу пильно й вимогливо, доки вона не відповіла йому скісним поглядом.
— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.
— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.
Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.
— Дозволь допомогти.
Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.
— Ось, тримай.
— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!
Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.
— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?
— Так.
— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...
— Обожнювачем кого?
— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.
— Це ти так його назвав?
— Ні. Це він сам себе так назвав.
— Он як!
Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.
— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?
Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.
— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.
— Северин? Той чоловік, із яким я летів?
— Ага.
— Він діабетик?
— Був діабетиком.
Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.
— Коли він помер?
— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.
Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».
— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.
— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.
Якусь мить Пітер порозважав над цим.
— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...
— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться її послідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.
— Дам раду з похороном?
— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.
Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.
«Дорогий Пітере, — писала Беа. — Ми у великій біді».
Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».