Заповіт мисливця

Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.

Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.

— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.

— І який з цього висновок? — здивувався я.

— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?

— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.

— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.

День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.

Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха — майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.

— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.

— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.