Смок і Малий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: П. Шарандак
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Смок і Малий». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий журналіст, з власної волі залишає велике капіталістичне місто і їде до Аляски. Разом з своїм приятелем Малим, Смок веде привільне, але сповнене небезпек життя золотошукача. Хоч сміливців всюди супроводжує успіх, однак вони не шукають зиску. Заради врятування друга вони ладні пожертвувати не лише останнім доларом, а й власним життям.
— Щось має бути… — прошепотіла Лабіскві. — Ти відчуваєш? Все якесь чудне!
— Неначе мороз мене проймає, — відповів Смок.
— Щось гуде в голові і в серці! — схвильовано казала вона. — Дивне якесь почуття.
— Я відчуваю, ніби щось зовні обгортає мене холодом і кожний нерв тремтить, — вторив їй Смок.
За чверть години вони спинилися перепочити.
— Я не бачу далеких гір, — зауважив Смок.
— Повітря стало якесь густе, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.
— Дивіться: три сонця! — хрипів Мак-Кен.
Вони бачили двоє фальшивих сонць обабіч справжнього сонця.
— Їх п'ятеро! — гукнула Лабіскві.
Нові й нові сонця виринали й спалахували перед їхніми очима.
— Господи, їм ліку немає! — харчав Мак-Кен.
І справді, куди не глянь, блищали сліпучо-білі сонця.
Мак-Кен пронизливо заскавчав від болю.
— Пече! — пожалівся він.
Тоді скрикнула й Лабіскві. Смок так само відчув, як йому опалило щоку, а потім вкололо щось холодне. Це нагадало йому купання в морській воді серед безлічі медуз. Він машинально схопився за щоку, щоб скинути те, що вжалило.
І саме тоді пролунав постріл, — якийсь чудний і приглушений. Внизу були індійці і по черзі стріляли у втікачів.
— Розійдемось! — звелів Смок. — І видирайтесь мерщій на гору.
Троє людей кинулись урозтіч і поповзли під гору; обличчя їм кусали й ранили якісь невидимі жала.
Глухі постріли примарно лунали в повітрі.
— Дякувати богові, — гукнув Смок, — у них чотири мушкети і тільки один вінчестер. Крім того, всі ці сонця заважають їм цілитися.
— Бачиш, батько у нестямі, — сказала Лабіскві. — Їм велено вбити нас.
— Як дивно, — мовив Смок, — твій голос звучить наче здалека.
— Затули рота! — раптом гукнула Лабіскві. — Я знаю, що це таке. Затули рота рукавом!
Мак-Кен упав перший і силкувався встати на ноги. І потім всі падали знову і знову, аж поки не досягли верховини. Вони не знали, що з ними діється: тіло дубіло, руки і ноги потерпли. З верху гори вони, бачили хлопців, що, спотикаючись, дерлися вгору.
— Вони ніколи не дістануться сюди, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Про неї розповідали старі люди. Незабаром впаде туман — ти ще такого не бачив. З нього рідко виходять живими.
Мак-Кена душило.
— Закрийте рота, — звелів Смок.
Ясне сяйво світило звідусіль, і Смок знову підвів очі до численних сонць. Вони мигтіли й заволікалися млою. У повітрі танцювали малюсінькі вогняні іскри. Найближчі шпилі вкрив чародійний туман. Вкрив він і хлопців, що так завзято намагалися зловити їх. Мак-Кен, похилившись, сидів на лижвах; рота і очі він затулив руками.
— Ідіть, не спиняйтеся, — мовив Смок.
— Я не можу, — стогнав Мак-Кен.
Його скорчене тіло захиталося. Смок підійшов до нього. Він сам ледве рухався, долаючи страшенну знемогу, хоч голова була зовсім ясна.
— Облиш його, — бубоніла Лабіскві.
Але Смок робив своє. Він примусив ірландця підвестися і поставив його обличчям до схилу, з якого треба було спускатися. Потім пхнув його, і Мак-Кен полетів униз, гальмуючи лижі костуром.
Смок подививсь на Лабіскві, й вона посміхнулась йому, хоч сама ледве трималася на ногах.
Він кивнув, щоб рушала, але Лабіскві підійшла ближче, і вони разом шугнули вниз, крізь густий і холодний вогонь.
Смок гальмував, але був важчий за Лабіскві і тому, випередивши її, помчав з шаленою швидкістю; йому вдалося спинитися лише далеко внизу на рівному плато. Тут він діждався Лабіскві, і вони знову пішли поруч, але що далі, то більше приставали. Найбільші зусилля не могли змусити їх рухатися швидше. Вони проминули Мак-Кена, що сидів, скорчившись на снігу, і Смок на ходу підняв його палицею.
— Тепер ми мусимо спинитися, — ледве шептала Лабіскві, — а то помремо. Треба накритися, як кажуть старі люди.
Вона, не гаючи часу, повідрізала ремінці на клунку. Смок розрізав і свої й востаннє глянув на смертельний туман та примарливі сонця. Вони накрилися з головою своїми ковдрами і щільно пригорнулися одне до одного. Хтось наштовхнувся на них і впав. Вони почули охкання й лайку і зміркували, що то був Мак-Кен. Він повалився на сніг і зайшовся від кашлю.
Їх раптом почало душити, груди рвав сухий кашель, якого не можна було спинити. Смок відчув жар. Лабіскві забила пропасниця.
Що далі, то частіше і нестерпніше ставали приступи кашлю, а ввечері їм трохи покращало, і вони задрімали.