В океані

Чекаючи заперечень, він з надією підвів очі.

— Далі, мічмане, — тільки й сказав Андросов.

— Після всіх цих паскудств, що нам у дорозі вороги роблять, усе думаю про те — чи немає ще пастки якоїсь… Вірю — нічого поганого подумати вона не могла… А тільки коли й наша людина посковзнеться…

Агєєв перевів дух.

— Якось сказав я їй про того — зарізаного в базі. З подивом запитала: «А хіба він ножем був убитий?» І тепер згадую: того вечора не було її на кораблях. А в ніч, перед тим як ми навчально-аварійну тривогу зіграли, — пам'ятаєте: вибух-пакети запалили і весь рейд задимили? — прийшла з берега дуже пізно, наче сама не своя, навіть не запам'ятала, що я їй, зустрівшись на доку тієї ночі, книжку бібліотечну повернув…

Мічман знову змахнув з обличчя піт.

— І коли зайшов у бібліотеку, вже в поході, дивлюсь: книжка ця стоїть перевернута назвою вниз — сяк-так її Тетяна Петрівна сунула на полицю, не до того було… І в Бергені чи не їй якийсь ферт сигналити пробував, на берег її викликав… Неможливо в це повірити, — додав, помовчавши, мічман і страдницьки посміхнувся, — але, думаю, і не доповісти про це не можна.

— Так, Сергію Микитовичу, — сказав Андросов, — Ракитіна в тій кімнаті була…

— Того самого вечора була? — не вірив власним вухам мічман.

— Того самого вечора.

— Значить… вона і вбила?

— Ні, очевидно, вбила не вона. Здається мені, Сергію Микитовичу, — Андросов з глибоким почуттям глянув в обличчя мічманові і почав знову дивитися в папери, — здається мені, що Ракитіна — наша людина, жертва брудної інтриги. Але поки що більше вам сказати нічого не можу. Твердити це з повною точністю зможемо, лише закінчивши похід, зв'язавшись з майором Людовим, який розслідує справу…

Проте побачитися з майором Людовим мічманові довелося ще до закінчення походу.

Після розмови в каюті Андросова головний боцман проводив час у завзятій, невпинній праці, в безустанному спостереженні за справністю буксирів.

Уже давно проплив по борту найпівнічніший край Норвегії — прямокутна, виступаюча в океан скеля мису Нордкап і мис Нордкін, схожий на зігнутий сірий ріг.

Фролов, уже давно знову вислизнувши з лазарету на верхню палубу, побачив те, що багато часу мріяв побачити: далеко попереду, прохромивши низькі димчасті хмари, з'явилася чорна роздвоєна скеля, як напіврозкритий пташиний дзьоб, піднялася над океаном.

— А ось і Чайчин Дзьоб! — сказав Фролов матросові, що стояв поряд з ним. Його голос став урочисто-серйозним, він зірвав з голови безкозирку. Біла марля пов'язки перетинала обстрижену голову Фролова.

— Похований тут чудовий хлопець, радист північноморець Кульбін… Найщиріший дружок мій, Вася… — ледь чутно додав він, і щось защипало йому очі.

Мовчазні, дикі гори повільно пропливали мимо. І Фролову захотілося розважити душу з іншим старим соратником і другом — Агєєвим, героєм операції на Чайчиному Дзьобі. Проте мічмана ніде не було видно, а треба було повертатися в лазарет.

Це й так добре, що, на великий подив Фролова, Таня досі не помітила відсутності свого хворого, не розшукувала, не гнала з верхньої палуби в каюту, як звичайно розшукувала і гнала останнім часом… І Фролов сам відчув гостру необхідність розшукати Таню… Але йому довелось повернутися в лазарет самому, він ніде не міг знайти Тані…