Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Мимохідь озирнувся, хоча заклявся не чинити цього (щоб не підглядати): хмара значно наблизилася, а серед плеса озера стриміла, як корчик, голівка русалки, що насправді була козою, точніше Козою. Помітила, що я таки озирнувся, і піднесла привітально лапку.
— Я вже вилажу! — почувся притишений віддаллю голос.
І я пішов далі слабко вкоченою автами дорогою, все ще відчуваючи несподівано налетілий смуток, який так раптово мене пойняв. Почали падати перші великі краплі, розбиваючись об мою лисину, і я покрив її шапчиною. Від берега бігла в самому купальнику Коза з фотоапаратом, тримаючи під пахвою згорнутий одяг.
— Роздягайтеся! — захоплено проказала, станувши переді мною, як розігнана кобиличка. — Зараз почнеться дощ. Як у кіно!
Я, звісно, роздягатися не став, бо до романтичних переживань не знайшов настрою. Коза трошки засмутилася.
— То що, й мені одягтися? — спитала ображено.
— Як собі знаєш, — сказав я, розглядаючись: довкруг молотили траву вже непоодинокі краплі.
— Ну що ж, — сказала Ж. Смикальська й почала вдягатися. — Паритети, так паритети!..
Сховатися не було де, хоч попереду бовванів невеликий березовий гайок.
Озирнувся, бо Коза була за спиною, й побачив, що її обскубане й трохи наїжачене волосся вже перетворилося в шапочку, яку носили жінки 20-х років XX століття, млинцем обліпивши черепа.
— Дати шапку? — спитав.
— А як же ви?
— Байдуже.
— Ні, — рішуче відмовилася. — Казали, що не любите, коли на лисину вам капотить дощ.
Не пригадую, щоб таке казав, але це й справді був мій жарт. Правда, подала вона його цілком без гумору.
Зняв шапчину й насунув на її макітерку, від чого стала ще смішніша, лице ж лисніло від води.
— Цікаве кіно? — крикнув я, бо саме гримнув грім.
— Фантастично! — відгукнулася Коза. До речі, фотоапарат у неї на шиї вже не бовтався, а був акуратно схований у непромокальну чорну сумочку. Було б не зле, щоб у таку сумочку могли б залізти й ми. Але тоді до гріха дійшло б напевне — кіно є кіно.
Одне з дерев, власне береза з гайка, мало похиленого стовбура, я поставив під нього Козу, а собою її прикрив, відтак сумочку було створено штучну: стовбур боронив її спину, а я — фас.
Притулилася до мене й легенько тремтіла. Сховалися ми вчасно, бо саме в цей мент і звалилася злива. Я ж відчував оборонене мною звірятко, і воно раптом стало таке тепле, що почало гріти й мене. Але продовжувало легенько тремтіти, відтак од неї почав розходитися солодкий, я б сказав, медний запах. Удихнув його, і мені стало спокійно й мирно, адже й справді: нікóли нікóго так ніжно не захищав. А найдивніше, й це була видима реальність.
У нас усталився ритуал. Коза з фотоапаратом приїжджала до мене щосуботи, хоч не раз такого графіка не дотримувала, — тоді я трохи без неї нудьгував. Ми відбували обід із тими чи тими відмінностями (хоча її приноси були ті самі й у такій же кількості), тоді вирушали в луги, куди Ж. Смикальська линула з усією безпосередністю своєї душі. При цьому нас не стримував від вигулу ні дощ, ні (пізніше) сніг чи морози, відтак з однаковою пожадливістю фотографувала все, чим зацікавлювалася. Як уже подавалося, й далі її захоплювали речі й істоти найдрібніші — воїстину, була це людина «мікро». Я ж залишався для неї чуйним і вибачливим Пастухом, і тільки тоді, коли норовила залізти в небезпечне місце, різко прикрикував. Тоді її фізія ставала винувата — покірно слухалася й звідти забиралася.