Клуб «100 ключів»

Мовчанка. Валентіна по-пташиному витягла шию, і тут Мегре вперше побачив цю шию старої жінки, звичайно прикриту широкою чорною оксамитовою стрічкою, прикрашеною перлинами.

— А тепер гарненько подумайте, перш ніж відповісти. Чи знала Роза щось до зустрічі з вами, чи вона за вашими вказівками почала нишпорити в домі?

— Вона нишпорила до знайомства зі мною.

— Навіщо?

— Із цікавості. А також ще й тому, що ненавиділа мою мачуху.

— В неї були підстави ненавидіти її?

— Вона вважала її грубою й пихатою. Обидві вони жили в будинку, як то кажуть, у стані війни і майже не приховували цього одна від одної.

— Роза не здогадувалася про існування коштовностей?

— Ні. Вона просто прокрутила штопором дірку в стіні, що розділяє їхні кімнати.

Валентіна зненацька схопилася на рівні ноги, немов хотіла зараз же обуритися з нечуваного зухвальства своєї покоївки.

— Коли це сталося?

— Тижнів зо два тому, коли Валентіна пила чай у мадемуазель Cope.

— Що ж вона побачила крізь дірку?

— Спочатку нічого. Та через кілька днів, увечері, вона вдала, ніби спить, для певності навіть захропла, безшумно встала й побачила, як Валентіна, стоячи біля ліжка, відімкнула шухляду з коштовностями.

— Роза ніколи до неї не заглядала?

— Всі шухляди й шафи в домі замикаються, а ключі Валентіна тримає при собі. Навіть щоб дістати банку, сардин, Роза мусила звертатися до неї.

— В такому разі, як же вона змогла заволодіти перснем?

— Коли Валентіна приймала ванну. Вона не казала мені нічого заздалегідь. Видно, дуже ретельно все підготувала, розрахувала по хвилинах.

— Ви бачили персня?

— Так.

— Що Роза збиралася з ним робити?

— Нічого. Вона не змогла б носити його, не виказавши себе. Найпевніше, це було щось подібне до помсти.

— Ви не подумали, що мачуха може його хопитися?

— Це не виключалося.

— Признайтеся, що ви вирішили не втручатися й подивитись, як мачуха до цього поставиться.

— Можливо.

— Вас удовольнив би поділ майна, чи не так? І ви нічого не сказали б ні Шарлеві, ні Арлетті.

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Ви, здається, певні, що на вас не знайдеться управи?

— Я нікого не вбивав.

Валентіна знову завовтузилася, немов збираючись, як школярка, піднести руку й попросити слова.

— До вас у мене більше немає запитань, — сказав Мегре.

— Я повинен вийти?

— Можете залишитися.

— Я вільний?

— Поки що ні.

Мегре знову почав ходити туди й сюди по вітальні, обличчя його ледь почервоніло. Тепер належало зайнятися старою панією.

— Ви все чули?

— Все, що він сказав, — брехня.

Мегре дістав персня із жилетної кишеньки й показав їй.

— Ви заперечуєте, що у вашій кімнаті сховано справжні коштовності. Може, ви хочете, щоб я взяв ключі я приніс коштовності сюди?